Ти йдеш садами, де я ніколи не ступала,
В шовках, не торканих моїм плечем.
Ти – та любов, яку я в думці розіп’яла,
Гірким, скляним, невидимим мечем.
П’єш білий спокій, замкнений в кришталі,
Гортаєш фоліант, що не розгорну.
Твої шляхи – безкровні, сталі й дальні,
Де ти плекаєш стужу крижану.
Яка ти гарна – та, що не збулася!
Велична в летаргічному раю…
Душа із плоттю так і не злилася –
У шві розриву я, жива, стою.
Дві фікції. У сутінках застиглі
На грані лез, між мертвих сторінок.
Ми по спіралях до нестями бігли,
Боячись зробити цей останній крок.
Приймаю пустку – вишукану й гостру,
Сріблистий іній на твоїх вустах.
Ти – ідеал. Моя примарна сестро,
Ти – мій жаданий і величний крах.