У сні, де тиша пахла ладаном, а в повітрі звисали вуалі з подихів, Вона увійшла в простір, де не було дверей – тільки запрошення. Там усе було тілом: стіни дихали, підлога зітхала. Світло стікало по стелі, мов мед із шиї коханця.
А посеред того простору – Він. Не чоловік, не тінь – втілення бажання. Його постать була зведена з думок, зігрітих фантазією.
Він не говорив. Його голосом був погляд, що сягав глибше за дотик. Пальці малювали в повітрі слова, які хотілось цілувати. Він наблизився повільно – наче шепіт до вуха, наче вино по горлу. І запитав – не голосом, а тишею:
Чи дозволиш мені тебе відчути – не тілом, а сенсом?
Вона кивнула.
Він провів рукою в повітрі поруч із її шиєю. Вона відчула, як серце розгортається, мов бутон, у якому зберігається весь попіл спогадів. Його рука не торкалася шкіри – вона ковзала внутрішніми лініями: згадками, прощеннями, словами, що так і не були сказані.
Їхнє дихання змішалось у молитву. Тіла залишались на відстані, але сама відстань розчинилась, бо вони торкнулись того, куди не сягає шкіра. Він нахилився – і її губи відчули поцілунок. Не на вустах, а в самому серці.
Цей дотик вивільнив давні поранення і вкрив їх ніжною втомою. Коли вона прокинулась, на плечі ще лежала тінь його руки. Тепла – мов після нічної молитви, яку тіло виголошує у снах, що стають правдою.