Як описати руйнування? Запахами і звуками.
Старе дерево і сухий лак – це запах Будинку вчених після вибуху. Запах антикваріату, який перетворився на сміття за одну секунду. Запах інтелектуальної витонченості, змішаної з бетоном. На Дерибасівській пахне кавою і порохом одночасно. Це не метафора. Це просто ранок у місті, яке вирішило продовжувати.
І звук. Не музика – сухий шурхіт пластику, яким затягують вибиті вікна. Ритмічний стукіт молотків, що забивають фанеру там, де раніше був краєвид на море. Цей звук не про відчай. Це метроном нової норми. Кожен удар каже: ми залишаємося всередині.
За стіною собору пахне сирою штукатуркою і горілим воском. У готельних лобі пахне дорогою парфумерією і свіжим папером. Там складають звіти, п’ють каву, оцінюють збитки. Перше бажання – стерти. Зашпаклювати. Повернути як було. Те, що з їхнього боку називається відновленням, з нашого – акт лоботомії. Будь-яка спроба повернути містам стерильний вигляд знищує саме те, що в них з’явилося: пам’ять матерії, яка зустрілася з хаосом і вистояла.
Тріщина на фасаді для інституцій – це втрата вартості. Для нас тріщина на стіні – це лінія сили. Коли я дивлюся на ці шрами, я бачу опір, який неможливо зімітувати в жодному дизайнерському бюро. З наших руїн намагаються зробити музей. Локалізувати біль у конкретних точках, щоб решта простору була «нормальною». Щоб можна було приїхати, сфотографувати трагедію і повернутися в тишу, де ніщо не ріже ока.
Але ми не хочемо жити в музеї.
Це відбувається скрізь – від Харкова до Херсона, від Маріуполя до сотень сіл, яких більше немає на карті. Я бачу дитину, яка малює крейдою на фанері, що закриває вітрину. Бачу жінку, яка згрібає бите скло в акуратну купу біля дерева, не намагаючись його приховати. Люди повертаються в напівзруйновані будинки. Їхня присутність більше не залежить від цілісності стін.
Я бачила, як люди п’ють каву біля розбитих вітрин. Це утвердження нової естетики. Естетики, де розбите скло – це не сміття, а єдиний чесний свідок. Воно не сяє. Воно ріже кожного, хто намагається дивитися в інший бік.
Бетонний блок блокпоста став частиною міського ландшафту. Воронка від ракети – частиною двору. Ми не прибираємо це. Ми будуємо навколо. Нам потрібна архітектура з пам’яттю – не та, що страждає на амнезію, а та, що носить свої рани як структуру.
“Південна Пальміра”. “Маленький Париж”. Нас завжди робили зрозумілими через чужі назви. Вписували в знайомий каталог. Тепер ми не вписуємося.
Реставрація – це втеча. Спроба вдавати, що опіку не було. Зафарбувати наші шрами означає зафарбувати нашу суб’єктність. Повернути нас у стан об’єкта – у зручну горизонтальну лінію, яка не дратує ока.
Ми вибираємо вертикаль руїни, яка відмовляється падати.
Ми не хочемо повертатися в тишу, яка була до 2022-го. Та тиша була ілюзією, яку ми самі підтримували – ми вдавали, що нам теж можна обрати анестезію. Що ця нестерпна напруга – патологія, а не ознака того, що ти живий.
Під цією горизонтальною лінією весь час жила вертикаль. Тепер вона видна.