Падаєш у вись на саме дно,
Де срібний спокій замикає сфери.
Зіниці пилом зоряним змело –
Зірвалися для гностика бар’єри.
Питання, що крізь розум проросло,
Шукає дім у чистому етері.
Мовчить Творець. Він – дзеркало душі,
Де власний відсвіт нищить міражі.
Свята печаль – зостатись віч-на-віч,
Постати врешті перед ликом тіні.
Не зводь соборів із трухи сторіч,
На шепоті, що згас у павутинні.
Розгадка спить у шрамах порожнеч,
У солі слів, у крижанім горінні.
Бог – тільки пустка, гостра і свята,
Твоя найглибша, власна самота.