Під кронами олив, де ніч – глуха тюрма,
Він никне до землі, благаючи про Слово.
Та купол – ржава мідь, а світ – чумна зима,
Де жорна долі труть людські кістки суворо.
«Мій Отче, – крізь оскал, – розбий свою печать!
Дай знак – чи не дарма ці муки й тортури!»
Лиш зорі – більма згаслих – вирвано мовчать,
Стерв’ятник-вітер рве плоть і старі мури.
Перед очима – ланцюги, цвяхи і розп’яття,
Механіку страждань, що вимислив Творець.
Немає тут жалю, ні краплі співчуття –
І на чолі застиг пітьми терновий вінець.
Земля – гнилий ковчег, покинутий в порту,
Без весел і керма пливе у прірву неозору.
Бог-Архітектор кинув людство в самоту,
Лишивши тільки пустку власного собору.
Звелася бліда постать. В зіницях – сталь і лід.
До неба-палача підніс свій погляд гордий.
Розвіявся в пітьмі останній віри міт,
Коли на крик живих не прийде відгук жодний.
“Навіщо вам мій гріх? Весь зрадницький фінал?
Невже ефірний трон – лише облудна яма?”
Хрест прийнято крізь біль – кривавий ритуал,
Де Вишній – кам’яний, а плоть – відкрита рана.
Хай буде так! Раз Деспот не чує благань,
Якщо Його закон – цей холод потойбічний,
Понівечений дух піде без вагань,
Стигматами увись – величний і трагічний.
Бо краще стліти в прах, ніж славити Тирана,
Зійти у небуття, не знаючи оков,
Забути про любов, де вистигла омана
Від Того, хто не чув ніколи молитов.