Мене просять описати руйнування. Я опишу запахи і звуки.
Старе дерево і сухий лак – це запах Будинку вчених після вибуху. Запах антикваріату який перетворився на сміття за одну секунду. Запах інтелектуальної витонченості змішаної з бетоном. На Дерибасівській пахне кавою і порохом одночасно. Це не метафора. Це просто ранок в місті яке вирішило продовжувати.
І звук. Не музика – сухий шурхіт пластику яким затягують вибиті вікна. Ритмічний стукіт молотків що забивають фанеру там де раніше був краєвид на море. Цей звук не про відчай. Це метроном нової норми. Кожен удар каже: ми залишаємося всередині.
Захід пропонує нам відновлення. Вони хочуть заклеїти тріщини, побілити стіни, повернути нас у стан до 2022-го. ЮНЕСКО фіксує руйнування – статус об’єкта всесвітньої спадщини не зупиняє ракети, він лише робить звіти про них довшими. Чиновники приїздять з дорогою парфумерією і свіжим папером, п’ють каву в безпечних готелях поки за стіною собору пахне сирою штукатуркою і горілим воском.
Їхнє перше бажання – стерти. Зашпаклювати. Повернути як було.
Але повернути як було – це акт лоботомії. Будь-яка спроба повернути нашим містам їхній стерильний вигляд до 2022-го знищує саме те що в них з’явилося – пам’ять матерії яка зустрілася з хаосом і вистояла.
Тріщина на фасаді для них – це втрата вартості. Для нас тріщина на стіні – це лінія сили. Коли я дивлюся на ці шрами я бачу не руйнування. Я бачу інтенсивність яку неможливо зімітувати в жодному дизайнерському бюро Лондона чи Берліна.
Вони хочуть зробити з наших руїн музей. Локалізувати біль у конкретних точках щоб решта простору була нормальною. Щоб можна було приїхати, сфотографувати трагедію і повернутися в тишу де ніщо не ріже ока.
Але ми не хочемо жити в музеї.
Це відбувається скрізь – від Харкова до Херсона, від Маріуполя до сотень сіл яких більше немає на карті. Люди повертаються в напівзруйновані будинки не тому що не бачать руйнувань – а тому що їхня присутність більше не залежить від цілісності стін.
Я бачила як люди п’ють каву біля розбитих вітрин. Це не бенкет під час чуми. Це утвердження нової естетики. Естетики де розбите скло – це не сміття, а єдиний чесний свідок. Воно не сяє. Воно ріже кожного хто намагається заплющити очі.
Бетонний блок блокпоста став частиною міського ландшафту. Воронка від ракети – частиною двору. Ми не прибираємо це. Ми будуємо навколо. Нам потрібна архітектура з пам’яттю – не та що страждає на амнезію.
“Південна Пальміра”. “Маленький Париж”. Нас завжди намагалися зробити зрозумілими через чужі назви. Вписати в знайомий каталог. Тепер ми більше не вписуємося.
Реставрація – це втеча. Спроба вдавати що опіку не було. Але якщо ви зафарбуєте наші шрами – ви зафарбуєте нашу суб’єктність. Ви знову перетворите нас на об’єкт вашої турботи. На зручну горизонтальну лінію яка не дратує ока.
Ми вибираємо вертикаль руїни яка відмовляється падати.
Ми не хочемо повертатися в тишу яка була до 2022-го. Та тиша була ілюзією яку ми самі підтримували – ми вдавали що нам теж можна обрати анестезію. Що інтенсивність це патологія а не ознака що ти живий.
Під цією горизонтальною лінією весь час жила вертикаль. Тепер вона видна.
І це вже не можна відіграти назад.