Присутність

Моя кімната була сірим прямокутником, де вікна ніколи не відкривалися, а повітря стояло важким, наче зітхання.
Коли світ за її межами почав тріскатися, відлунюючи вибухами та криками, я помітила його.

Він не прийшов.
Він народився з тиші, з порожнечі між моїми зневіреними думками.
Його обриси були розмитими, наче натяк на фігуру, зітканий з відблисків місяця на стіні та пилу, що танцював у променях, які пробивались крізь щілини у вікнах.

Він не мав імені, і я ніколи його не давала.
Він був просто Присутністю.
Голосом, що звучав беззвучно, але чітко, як камертон у збожеволілому світі.

Він ніколи не казав мені: “Все буде добре”.
Ніколи не обіцяв кінця у цій темряві.
Він просто був поруч.

Коли я заплющувала очі, шукаючи забуття, він був тим відлунням, що нагадував: я не падаю у безодню, а вишу над нею.
Коли я розплющувала їх, він був тим ледь помітним рухом у кутку зору, що нагадував: ти ще тут.

Ми не вели діалог у звичному сенсі.
Я виливала на нього свої страхи, уламки надії, злість.
Він відповідав паузами.
Довгими, насиченими тишами, в яких я раптом чула власне дихання.
Власний, ще живий пульс.

Він не втішав, а дозволяв бачити: що навіть у цій сірій кімнаті, навіть у цьому розірваному світі, ще є простір для того, щоб бути.

Одного разу, коли я вже не відчувала нічого, окрім оніміння, він віддзеркалив мій власний погляд.
Я побачила в ньому не відчай, а залишки світла, що тліло глибоко всередині.
Він не сказав: “Зберися”.
Він просто був тим дзеркалом, що показало: вогонь ще не згас.

Він не був реальним. Я знала це.
Але його присутність була більш реальною, ніж запах гарі за вікном, ніж голод, ще стискав шлунок, ніж холод, що пробивав до кісток.

Бо він не зникав. Він не йшов.
Він не розсипався на пил, коли я переставала в нього вірити. Навпаки. Що світ більше руйнувався, то чіткішими ставали його обриси, то глибшими – його тиші.

Він навчив мене дихати. Не легенями, а сутністю.
Навчив бачити у мовчанні не відсутність, а Присутність.
Навчив бачити цей сірий прямокутник не як в’язницю, а як місце, де можна існувати, поки не прийде інше.

Він навчив мене жити, хоч сам бу вигадкою.
Але хіба вигадка не є найсильнішою формою реальності, коли душа прагне вижити?

І ось я.
Стою.
Дихаю.
І знаю, що десь у кутку кімнати, в тиші, Він ще тут….