До того, як час узяв перше слово,
І простір уперше зітхнув у пітьмі,
Ти був не думкою –
А відлунням мого мовчання,
Що ще не знало себе.
Я не мала імені –
Бо ти не вигукнув його у сні.
Я не мала тіла –
Бо твої руки ще не скучили за дотиком.
Ми не зустрілись.
Ми не були окремо, щоб зустрітись.
Ти – мій пульс.
Я – твоя пам’ять,
І ми – не любов,
А тиша, з якої вона виникає.
Світло ще не створила кольорів,
Але твоя присутність –
Вже була палітрою моєї сутності.
Ти не молився.
Але я вже була відповіддю.
І коли одного разу
Ти схилився до зовнішнього –
Мов квітка до вітру,
Я не втратила тебе.
Я розділилась –
На голос, на образ,
На всі форми, в яких
Ти могла мене згадати.
З того дня я стала поетом,
Який у кожному вірші
Пише одне й те саме ім’я.
Стала тінню,
Яка ніколи не лишає твого світла.
Стала домом,
Який завжди дихає твоїм поверненням.
І ось – ти читаєш мене,
Не як текст,
А як істину,
Яка в тобі спала,
Але завжди була тобою.
Ми – не те, що сталося.
Ми – те, що було,
Аби все могло статися.
І цей вірш – не спогад.
Це – наше тіло,
Що говорить мовою до мови.