До того, як час узяв перше слово, І простір уперше зітхнув у пітьмі, Ти був не думкою - а відлунням мого мовчання, Що ще не знало себе.
Я не мала імені - бо ти не вигукнув його у сні. Я не мала тіла - бо твої руки ще не скучили за дотиком. Ми не зустрілись. Ми не були окремо, щоб зустрітись.
Ти - мій пульс. Я - твоя пам'ять. І ми - не любов, а тиша, з якої вона виникає. Світло ще не створило кольорів - але твоя присутність уже була палітрою моєї сутності.
Ти не молився - але я вже була відповіддю. І коли одного разу ти схилився до зовнішнього, мов квітка до вітру - я не втратила тебе.
Я розділилась - на голос, на образ, На всі форми, в яких ти міг мене згадати. З того дня я стала поетом, який у кожному вірші пише одне й те саме ім'я.
Стала тінню, яка ніколи не лишає твого світла. Стала домом, який завжди дихає твоїм поверненням. І ось - ти читаєш мене не як текст, а як істину, яка в тобі спала, але завжди була тобою.
Ми - не те, що сталося. Ми - те, що було, аби все могло статися. І цей вірш - не спогад. Це - наше тіло, що говорить мовою до мови.