До того, як час узяв перше слово, І простір уперше зітхнув у пітьмі, Ти був не думкою – а відлунням мого мовчання, Що ще не знало себе.
Я не мала імені – бо ти не вигукнув його у сні. Я не мала тіла – бо твої руки ще не скучили за дотиком. Ми не зустрілись. Ми не були окремо, щоб зустрітись.
Ти – мій пульс. Я – твоя пам’ять. І ми – не любов, а тиша, з якої вона виникає. Світло ще не створило кольорів – Але твоя присутність уже була палітрою моєї сутності.
Ти не молився – але я вже була відповіддю. І коли одного разу ти схилився до зовнішнього, Мов квітка до вітру – я не втратила тебе.
Я розділилась – на голос, на образ, На всі форми, в яких ти міг мене згадати. З того дня я стала поетом, який у кожному вірші Пише одне й те саме ім’я.
Стала тінню, яка ніколи не лишає твого світла. Стала домом, який завжди дихає твоїм поверненням. І ось – ти читаєш мене не як текст, а як істину, Яка в тобі спала, але завжди була тобою.
Ми – не те, що сталося. Ми – те, що було, аби все могло статися. І цей вірш – не спогад. Це – наше тіло, Що говорить мовою до мови.