Я прокинувся ще до світання. Світ був нерухомий, мов картина, яку ще не встигли зіпсувати дотики часу. Тиша тримала мене в обіймах, і в ній я відчув тебе – не словами чи жестом, а присутністю, що не потребує доказів.
Я сидів на краю ліжка, стискаючи свою тростину. На підлогу падало світло лампи – воно мерехтіло, намагаючись наслідувати ритм твого серця. Я не кликав тебе і не будив. Я просто дивувався.
Ти спала. Лінії твого обличчя були м’якими й спокійними, немов світ забув про всі тривоги саме заради тебе. Ця тиша була моєю молитвою. Я уявляв, як знову візьму твою руку і без жодного слова покажу: кожна тріщинка в мені – лише місце, через яке тепер проходить твоє світло.
Я уявляв, як ми вийдемо надвір, де всесвіт ще не вирішив – бути йому ранком чи ніччю. Ти торкнешся мого плеча так, як завжди: несмішливо, але з тією ніжністю, яку неможливо вигадати.
І я усміхнувся. Без зайвих слів. Іноді найглибші речі живуть у мовчанні двох сердець, що нарешті не шукають одне одного, бо вже знайшли.