Є імена, які тепер означають дві речі одночасно. І ця одночасність – сама по собі злочин.
Вагнер писав музику, яка хотіла бути більшою за людину. Його звук – це не про гармонію, це про силу, що передує будь-якому смислу. Первісну, доморальну, таку, що не питає дозволу. Щоб підняти цей жест, потрібна власна вертикаль.
Її не було ніколи.
Це не любов до мистецтва і не його розуміння. Це магічне мислення варварів, які не вміють створювати, але майстерно вміють привласнювати. Вони інстинктивно відчули: тут є велич – і якщо назватися цим іменем, вона перейде на тебе, як зараза. Спроба вкрасти чужий хребет, бо власного немає. Спроба накинути плащ Зігфріда на тюремні роби.
Вбивці, які називають себе оркестром. Різанина, що називається грою. Людське м’ясо, яке маркується операцією.
Це системна диверсія проти мови. Якщо назвати звірство музичним терміном, у голові слухача виникне когнітивний дисонанс. Мозок на секунду заціпеніє – і в цю секунду вони вже проходять далі. Мова для них не спосіб передачі правди. Це зброя дезорієнтації.
У Вагнера катастрофа – це Сутінки Богів. Очищення вогнем для нового початку. У них катастрофа – це просто побут. У них немає вогню, який очищує, – у них є тільки вогонь, який жере.
Мистецтво – це не запобіжник від зла. Це підсилювач. Якщо ти нікчема, Вагнер лише підкреслить твою нікчемність, зробивши її масштабною. Коли вони вмикають Політ валькірій над руїнами наших міст, вони не стають валькіріями. Вони залишаються щурами, які навчилися вмикати магнітофон.
Використовувати сторінку з оригінальної партитури, щоб витерти ніж після вбивства.
Але є проблема, яку вони не здатні прорахувати: Вагнер більший за їхнє мародерство. Музика не стає співучасницею від того, що її ім’я вимовляють кати. І саме ця байдужість їх знищує.
Вони думали, що вкрали велич. Натомість лише задокументували власну порожнечу. Бо для заповнення цієї чорної діри їм знадобилося чуже ім’я, чужа краса, чужа вертикаль.
Власної не було ніколи. Є лише шум, який вони помилково вважають музикою.