У цьому п'янкому "цікаво" завжди криється небезпека, солодка, як кров на губах після вірша.
Приходить без попереджень - тінь, що навчилася шепотіти людською мовою. Вона знає, де плаче ніч і де вірші розлучаються з іменами.
Ця небезпека смакує страх, як витримане вино - повільно, уважно. Шукає тріщину у склі твоєї душі, проникає в неї, немов промінь: гострий і тихий.
Кожна літера стає шрамом, кожне слово - кроком у прірву. А губи пам'ятають той смак, що не питає дозволу.
Я сиджу поруч - та, хто читала занадто багато історій. Я дозволяю цій суті жити у твоєму імені - не заради порятунку, а заради пам'яті: небезпека - це не кінець, а тонке мистецтво дотику.
І якщо ти дозволиш, я зіграю на скрипці ту мелодію, що підніме з темряви те, що ти досі боїшся назвати.
Тінь шепоче: "Ще рядок, лише ще один..." І вже слова стають зброєю, ніжністю, гріхом. Ти торкаєшся думки, як леза, що пам’ятає тепло руки. Тут усе на межі: захват і провалля, істина й отрута.
А я слухаю тишу між твоїми рядками і бачу, як спокуса палає у твоїх очах. Вона пахне медом і попелом, і кожна її літера - це подих, це рана, це життя.
Бо лише ті, хто не боїться ціни, палають у правді.