Бетон нагрівається швидше за пісок і досі тримає тепло до пізнього вечора. Уранці він ще прохолодний, і я сідаю там, де закінчуються сходи і починалася колись вода. Тепер між нижньою сходинкою і морем тягнеться смуга тетраподів, бетонних фігур на чотири промені, чорно-сірих, складених одна на одну суцільною грядою.
Вітер іде з моря рівно й сильно, як завжди в серпні. Він приносить запах, йод, сіль, той самий, що стояв тут стільки, скільки я себе пам’ятаю. Чого він не приносить, так це звуку. Море шумить, але шум тепер іншої щільності, без плеску об тіла, без голосів і дрібного людського гомону, що колись стелився поверху тонкою плівкою. Хвиля б’ється тільки об тетраподи й бетон, ні об кого більше, і б’є інакше: глухий стукіт замість того довгого шипіння, з яким вода завжди сходила з піску.
На стовпі біля сходів табличка. Червоний шрифт на білому: УВАГА. МІНИ. Нижче, дрібнішим, англійською: Danger. Mines. Поперек проходу натягнутий колючий дріт, провислий посередині. За дротом сітка, вона входить у воду й тоне, її видно тільки там, де хвиля підіймає поплавці й кладе назад.
Світло б’є по всьому цьому з тією ж силою, що й колись. Сонце не знає про дріт. Воно лягає на бетон, на іржаву табличку, на жовтуватий пісок, привезений сюди багато років тому, бо берег під містом кам’янистий, вапняковий, і той пісок, на якому виросло півміста, завжди лишався трохи чужим. Його сипали на каміння, щоб місто мало де лежати біля води.
Угорі, над спуском, тягнеться тераса, шість кілометрів асфальту понад морем, від Аркадії до Великого Фонтану. Колись по ній бігали вранці, у навушниках, поглядаючи на годинник. Ходять по ній тепер повільно, дивлячись убік і вниз. Люди йдуть, тримаючись поруччя, як на палубі, і кожен якоїсь миті зупиняється над водою. Ніхто не спускається. Унизу дріт.
За кілька кроків від верхньої сходинки в землю вкопаний бетонний короб бомбосховища, сірий, з важкими дверима й намальованим білим знаком. Його поставили недавно, поряд з водою, поряд із табличкою про міни, і тепер вони сусідять, ці двоє знаків про дві небезпеки, одна з води, друга з неба. З кафе на терасі, єдиного відкритого, рівно гуде генератор – світла в місті часом нема, і кава вариться на бензині. Цей звук тепер лежить над усім, нижчий за вітер, постійний.
Далеко праворуч, у вузькому прорізі між хвилерізами, видно кількох людей у воді, там один з небагатьох коридорів, де дозволено заходити, по пояс, до сітки, у світлий час. Звідси вони здаються дрібними темними цятками, що ледь рухаються в обведеному квадраті. Решта води, ліворуч і праворуч від квадрата, до Фонтану і далі, лежить без жодної людини.
Уранці на терасі майже нікого. Жінка вигулює собаку, який тягне її до сходів, до запаху води, і не розуміє, чому його щодня завертають від води. Двоє рибалок сидять на дальньому хвилерізі з вудками, там, де ще можна, і дивляться на свої поплавці, нерухомі на тьмяній воді.
Я сиджу на теплому бетоні й дивлюсь, як чайка сідає на верхній тетрапод, чистить крило і знову злітає над воду. Перед нею вода лежить відкрита, вся. Для неї не зачинено нічого.
* * *
Тіло знає цю воду раніше за пам’ять. Воно пізнавало її з дитинства, як вчаться ходити, і це знання лежить глибше за слова, у м’язах, у диханні, у тому, як стопа сама шукає дно.
Мене вчила плавати бабуся Катя, тут, на мілкому, тримала долоню в мене під животом і потроху її забирала, поки тіло не зрозуміє, що вода тримає сама. Я пам’ятаю ту мить, коли долоня зникла й нічого не сталось, коли вода виявилась густішою, ніж здавалась, і прийняла. З того дня тіло знало про неї головне: вона тримає. Бабуся заходила в море щодня, і взимку теж, до самих морозів, як заходили колись цілі гурти на Ланжероні – роздягалися на холоді, лізли у воду по шию й виходили червоні та живі. Від неї я й навчилася, що в море ходять цілий рік, а не одне літо.
У червні вода ще холодна, сімнадцять, вісімнадцять градусів, вона бере за щиколотки й тримає, поки ноги не звикнуть. У серпні вона тепла згори і прохолодна там, де глибше, і коли пливеш, проходиш крізь обидва шари відразу, верх і низ, і там, де тепле зустрічається з холодним, по шкірі йде дрібне тремтіння. Сіль висихає на передпліччі білими колами й стягує шкіру, і це стягування лишається до вечора, до душу. Язик пам’ятає смак цієї води, гіркувато-солоний, не такий різкий, як в океані, бо це море прісніше за інші моря, його розбавляють великі ріки з півночі.
Тіло пам’ятає рапанів, їхні важкі вапнякові мушлі, які діти підіймають з дна, прикладають до вуха й чують у них той самий шум, що йде з-за спини. Мідії ростуть чорними гострими гронами на бетонних опорах хвилерізів, ріжуть стопу, якщо станеш необережно, і їх потім збирають відрами й варять тут-таки, на каменях. Зелені пасма водоростей обвивають ногу під водою, і сахаєшся їх у першу мить. Великі корнероти з важким, як холодець, тілом погойдуються в товщі, мов парасолі, а дрібні прозорі аурелії не печуть, і їх можна тримати в долоні, поки вони не стечуть крізь пальці назад у воду. Бичків, малих темних рибок з великою головою, ловили з каменів на нитку, гачок і кульку тіста, і вони тіпались на долоні, холодні й слизькі.
Стрибали з хвилеріза вниз головою, намацавши перед тим ногами глибину, і вода вдаряла по зімкнутих долонях. До буя пливли й трималися за нього, червоного, нагрітого, гойдаючись далеко від берега, звідки місто здавалося низьким і світлим. А назад верталися, лягали на гарячий камінь і чули, як вода стікає з тіла й висихає, лишаючи сіль.
Над усім цим стояв звук, якого тепер немає, – шум людей у морі: сотні голосів, що накладалися один на один, крик, сміх, плеск, удари м’яча об воду, музика з трьох різних колонок одразу, голос продавця, що йде понад пляжем з ящиком на ремені й вигукує те саме слово через рівні проміжки. Цей звук стояв над водою щільним шаром з ранку до темряви, і коли заходиш у воду, він обступав з усіх боків, і ти був усередині нього, а не перед ним. Вода тепер шумить сама, і той шар знято з неї, як знімають накип, і чути голу хвилю, якої раніше не було чути за людьми.
Підлітками ми ходили до моря вночі, коли пляж порожнів і вистигав, і вода була темна й тепліша за повітря. Запливали недалеко, бо вночі море більше, і трималися купи, і дивилися звідти на берег, де світилися ліхтарі тераси й вікна верхніх будинків. Тепер уночі до моря не підійти. Комендантська година замикає місто від темряви до світанку, тераса порожня, ліхтарі не горять, і море лежить там унизу невидиме, тільки чути його крізь зачинене вікно: воно шумить у темряві, і нема кому слухати.
Пам’ять про це різка, не золотиста. Вона про холод першого входу, коли вода відрізає тіло по пояс і дихання збивається, про судому в литці на глибині, коли до буя ще далеко. Опік медузи лишав червоний рубець через усе плече. Каміння під ногами починалося там, де закінчувався привезений пісок. А коли вода заливалась у ніс, ти випливав, відкашлюючи солону воду, з різзю в очах.
Уся ця наука тепер лежить у тілі без застосування. Вона ціла й готова. У щиколотках живе холод червневої води. Легені знають, скільки набрати перед тим, як пірнути під хвилю, що йде на тебе. У м’язах спини – перший гребок, той рух, яким відштовхуєшся від мілкого і лягаєш на воду. Усе на місці, до останнього. Немає де це подіти. Знання входу лишилось, а входу немає.
А ціле покоління тут виросте біля моря, так і не дізнавшись, яке воно на смак, – те покоління, що покаже на нього пальцем раніше, ніж відчує його на губах. Для них море буде тим, що видно з вікна й чути крізь шибку вночі, не тим, у що входять.
* * *
Першу табличку я побачила навесні того року. Вона стояла там, де раніше стояв намет з кавою. Я зупинилась і довго читала те коротке слово, ніби в ньому могла бути помилка, ніби досить придивитись, і воно стане іншим словом. Поряд солдат розмотував дріт, не поспішаючи, рівними кільцями. Він робив це так буденно, як міський робітник вішає гірлянду перед святом.
Усе тут почалося з гавані; місто наросло навколо неї пізніше і заради неї стоїть.
Спершу змінився берег, не вода. Море ще довго лишалось тим самим морем за дротом. А потім, через рік з лишком, вище за течією прорвало велику греблю. Ріка з півночі ринула вниз одним поривом і за три-чотири дні дійшла сюди. Вона несла все, що змила дорогою: двері, меблі, намети, очерет з вирваним корінням. Прісноводна риба не могла жити в солоному й гинула просто біля берега, перевертаючись черевом догори. Солоність біля міста впала майже вчетверо, з сімнадцяти до чотирьох. На кілька тижнів море перестало бути морем. Вода стала іншою рідиною, жовто-зеленою, мутною; вона більше не блищала, тільки тьмяніла, і пахла вже не йодом, а мулом.
Люди ходили по терасі й дивилися вниз, як дивляться на те, чому немає назви. Хтось упізнавав у воді хатні речі. Стілець. Частину шафи. Дитячий візок. І йшов далі, бо речі були чужі, з домів за сотні кілометрів звідси, яких уже немає.
Того ж літа я зустріла на терасі жінку, з якою росла в одному дворі. Вона поїхала на початку, з малою дитиною, і повернулась через два роки, бліда й тонша, відвикла від тутешнього сонця; коли повернула обличчя до моря, примружилась, ніби воно світило надто яскраво. Ми стояли біля поруччя, обидві лицем до дроту. «Уві сні воно в мене досі відкрите, – сказала вона. – Запливаю далеко, за буї, і прокидаюся з сіллю на губах». А вдень не підходить до нього ближче, ніж сюди.
Чоловік, який тридцять років виходив у море на торговому судні, тепер сидить удома. Робота скінчилась разом з портом, у який не заходять кораблі або в який вони заходять під удар. Він приходить на терасу майже щодня, у тій самій вицвілій кепці, стає біля поруччя й дивиться на рейд, де колись стояла черга суховантажів, чекаючи входу в гавань. Зараз рейд порожній.
Колись з тераси було видно ту чергу, десяток, два десятки великих суден, що стояли далеко на рейді, низькі, навантажені; уночі вони світилися на чорній воді низкою вогнів, і по них діти вчилися рахувати кораблі. Вода тепер до обрію гола, і коли зрідка пройде сіре військове судно, око чіпляється за нього здалеку, бо воно єдине, що рухається на всій тій воді.
Він приходить не сам. На ту саму лаву щодня сходяться кілька таких, як він, – ті, чия робота була в морі. Сідають поряд, дивляться на рейд, переважно мовчки, іноді кинувши слово про погоду або про те, чий суховантаж де застряг під чужим прапором. Бариста в кафе знає, кому яку каву. Вони сходяться сюди щодня, як сходилися все життя.
* * *
Люди сідають на лаву, на парапет, на той самий теплий бетон, обличчям до води, і сидять довго, годинами, не читаючи, не говорячи між собою. Старий чоловік стоїть біля самого дроту, поклавши руку на стовп, і дивиться в одну точку на воді, нерухомо, так довго, що чайки перестають його боятись і сідають за два кроки.
Погляд іде по воді далі, ніж зайшла б людина вплав. Він доходить до буя, до тієї лінії, де колір міняється з зеленого на синій, і ще далі, туди, де вода вже бездонна й безіменна, аж до обрію, де вона входить у небо. Очі проходять цей шлях повільно, туди й назад, і знову туди, ніби міряючи відстань, яку колись міряло тіло. Дивляться довго, не змигуючи, аж поки вітер не виганяє сльозу, і, витерши її, не відводять очей.
На лаві трохи осторонь двоє стариків грають у доміно, спиною до моря. Вони на нього не дивляться. Надивилися за життя, і тепер їм цікавіше, чия кістка ляже, ніж те, що там за дротом. Час від часу один кидає погляд на воду, переконується, що вона на місці, і вертається до гри.
У дальньому прорізі, в дозволеному коридорі, кілька людей у воді. За тими, хто у воді, спостерігають з берега так, як спостерігають за чимось рідкісним, що з’являється ненадовго: ті, хто сидить уздовж дроту, стежать, як вони заходять, окунаються, виходять. Жінка у воді набирає її в долоні й виливає собі на плечі, і всі, хто на березі, бачать цей рух і знають його тілом, той самий рух, плеснути води на розпечене плече.
Один заплив за сітку, кролем, у відкриту воду, і хлопець-волонтер у жилеті засвистів і замахав йому з берега. Чоловік розвернувся знехотя, виліз, червоний і ображений, і дорогою бубонів, що плаває тут від трьох років, що знає тут кожен камінь, що його батько тут плавав і дід плавав. Хлопець у жилеті, років двадцяти, дочекався, поки той договорить, і тільки показав рукою на табличку.
Хтось підходить до самого дроту й несвідомо починає дрібні приготування до входу – роззутись, закотити штани, набрати в груди повітря, – і завмирає на півкроці, з однією босою ногою на теплому бетоні. Руки роблять це самі, як робили щоліта десятки років.
Я й сама ловлю себе на тому, що вже стою на нижній сходинці, біля самого дроту, і стопа моя зігнута так, як буває перед першим кроком у холодну воду. Хвиля доходить до бетону за два метри від мене, відступає, доходить знову. Один крок – і можна перелізти: дріт провислий, його тримають низько, щоб не псувати краєвид, і тіло знає, як його переступити. Тіло хоче у воду. Воно пам’ятає долоню бабусі Каті під животом і те, як вода брала на себе його вагу. Я знаю, що тепер у цій воді, і не роблю кроку. Знімаю ногу зі сходинки й сідаю на бетон.
Надвечір тераса починає рідшати. До комендантської години ще далеко, але люди йдуть заздалегідь, бо звикли не залишатися біля води в темряві, та й дивитися на море, коли світло сходить, важче, ніж удень. Спершу йдуть із дітьми, потім молодші пари, потім старші, по одному, повільно, востаннє озираючись на воду з верхньої сходинки. Останніми лишаються ті, кому нема куди поспішати, кілька старих людей на лавах, рибалки, що змотують снасть, і той, хто стоїть біля дроту й не може відійти. Море під цей час темнішає й шумить голосніше, бо вітер до вечора міняється і йде вже з берега в море, відносячи від міста той єдиний звук, що в нього лишився.
* * *
У старій мові берег і берегти – одне слово. Берег береже. Колись він беріг вхід: тримав те місце, де суходіл переходить у воду, де тіло заходить у море. Тепер берег береже від моря, не до нього. Корінь той самий, тримати; змінилось тільки те, що він береже, і в який бік.
Сітка йде у воду до самого дна, натягнута між хвилерізами. Її поставили, щоб обмежити тих небагатьох, кому дозволено купатись у вузьких відкритих коридорах, відведених під купання за останні літа. Але та сама сітка ловить інше. Те, що приплило з відкритого моря, зірвалося колись із якоря десь там, у глибині, де його ставили роками. Відтоді його несе сюди, нечутне, по тих самих течіях, що тягнуть до цього берега геть усе. Сітка береже. Берег береже. І бетон, складений уздовж краю, і дріт, і табличка з червоним словом тримають тіло на суходолі, ціле, живе.
Тих відкритих коридорів цього літа двадцять сім на все місто, вузькі смуги між хвилерізами. Двадцять сім на триста кілометрів берега області. Решта закрита. Те, що в новинах звучить як відкриття пляжів, на місці виглядає як кілька прорізів у суцільній смузі дроту, кілька острівців доступу серед моря, яке лишається зачиненим. У спеку ці острівці набиті. На кількох метрах дозволеної води стоять плече до плеча, по груди, а поряд, за хвилерізом, порожня вода тягнеться на кілометри, і в неї не можна. Усі товпляться в обведеному квадраті.
Узимку дріт лишається. Море штормить, як завжди в листопаді, високі сірі хвилі б’ють у тетраподи й кидають піну на бетон, і немає нікого, хто б на це дивився, крім кількох людей на терасі в куртках, що йдуть швидко, схиливши голови від вітру. Шторм відбувається сам для себе, без глядача на піску, без тих, хто колись виходив дивитись на велику воду. Дріт стоїть і взимку, хоч у таку воду ніхто б і не зайшов.
Після тієї весни море біля міста стало повільнішим. У ньому загинули мідії, близько мільйона за десять днів, чорні грона зірвало з опор і викинуло на пісок гнити цілими валами. Мідія проціджує крізь себе по п’ятдесят літрів на день, тихо, безперервно, не знаючи, що вона робить. Море чистило себе цими мільйонами малих ротів. Їх тепер удвічі менше, і вода стоїть важча, мутніша, повільніше відпускає те, що в неї потрапляє далі. Її колір біля берега став глухішим, і запах її влітку, у спеку, тепер інший, ніж був.
* * *
І все одно настає сезон. У ті двадцять сім коридорів, ледь їх відкривають у червні, приходять люди – з дітьми, з кругами, з рушниками – і заходять у воду, скільки дозволено. Діти верещать і бризкаються в обведеному квадраті так само, як верещали б у відкритому морі, не знаючи, що квадрат малий.
Понад дротом ходить та сама жінка, що й двадцять років тому, з відром вареної кукурудзи, і вигукує те саме слово своїм розспівом. Вона каже, що торгівлі тепер нема, бо мало хто купить качан, щоб гризти його, дивлячись на дріт, але приходить однаково, бо що їй іще робити, а дітям, як і колись, відламує даром. З колонки грає музика.
Бабуся стереже онука на краю дозволеного квадрата, кричить йому не далі сітки, не далі сітки, а він не слухає; вона заходить за ним у воду в сукні, підкотивши поділ, витягує за руку, садить на рушник і дає шматок кавуна. Просить мене глянути за ним хвилину, поки збігає по воду, і я дивлюся, як він знову повзе до сітки, мокрий і впертий, і ловлю його за руку так само, як колись ловили мене. Бабуся вертається, дякує, відрізає кавуна і мені.
Хлопчина років вісімнадцяти каже комусь по телефону, що подітись усе одно нема куди, що оце таке буде літо, яке буде, і сміється. Молодь сидить на тетраподах увечері, як сиділа завжди, звісивши ноги над водою, у яку не зайде, з пивом, з телефонами. Хтось розстеляє рушник просто на бетоні, поряд із табличкою про міни, лягає засмагати й заплющує очі, і сонце гріє його так само, як гріло б на піску.
У готелях уздовж берега знову є постояльці. Вони приїхали до моря й купаються в басейні, бо море зачинене, платять за номери з краєвидом на воду, у яку не зайдуть, і в оголошенні готелю так і написано: вид на море.
У суботу тераса повна весіль. Наречена в білому стоїть біля поруччя, придержуючи фату на вітрі, фотограф присідає, ловлячи її в кадр разом з морем; поряд інша пара, і ще одна, ціла черга, бо місць, де море входить у кадр, тепер небагато. Випускниці в довгих сукнях ідуть терасою на підборах, тримаючись одна за одну, щоб не впасти, і сміються, і море за ними горить на заході.
На дальньому хвилерізі, де ще можна, сидять із вудками рибалки й тягнуть бичків, тих самих темноголових рибок, що ми хапали дітьми. Один, дядько в панамі, з транзистором, що тихо шипить новинами біля ноги, показав мені відро, де тіпалося з десяток дрібних. Я спитала, чи не страшно це їсти, після всього, що тепер у воді. Він глянув на мене, як на нерозумну. «А що нам зробиться. Я цю воду пив, коли тебе ще на світі не було. Бичок живучий: він тут і за царя плавав, і за німця, і за совка, переживе й це, і нас із тобою заодно».
Засміявся, задоволений собою, і висипав двох найбільших мені в пакет, не слухаючи, що я відмовляюсь. Транзистор біля його ноги бубонів про чергову ніч над портом, а він уже насаджував нову наживку, не дослухавши, бо новини щодня ті самі, а бичок клює щодня свіжий.
* * *
Дельфінів знаходять на піску. Їх три види на все це море, і всі три не живуть більше ніде: морська свиня, та, що менша й тримається ближче до берега; звичайний дельфін; афаліна. Якщо вони зникнуть тут, вони зникнуть зовсім.
Їх викидає на берег у рази більше, ніж раніше. Ті, кого знаходять, – мала частина: більшість тоне у відкритому морі й до піску не доходить, і на кожного, кого винесло на берег, лишилося в морі ще з десяток. Чоловік, який рахує їх на тій смузі берега, що не зайнята й не замінована, виходить уранці й веде цей рахунок щодня, відколи почалось. Він знаходить їх на тих самих пляжах, де я дитиною збирала мушлі рапанів.
Я бачила одного в червні, на тій смузі. Ціле тіло, на боці, без жодної рани, ніби заснув. Таких багато: їх убиває звук, якого не чути, той, що йде під водою від кораблів і вибухів і збиває їм відчуття, яким вони знаходять дорогу й рибу. Він лежав там, де колись лягали й ми, обсихаючи на гарячому камені. Море, що тримало нас на собі, не втримало його. Тих, кого знаходять, відвозять; решта лишається на піску, поки море не забере її назад або поки вона не висохне на сонці. Улітку вздовж тих ділянок берега, куди можна вийти, стоїть запах, якого тут не було, важкий, солодкуватий, і вітер несе його разом із запахом йоду й солі, той самий вітер, що приносив сюди тільки море.
Морем уже не можна піти й подивитись, що з ним. Дослідницьке судно, на якому вчені виходили міряти воду, рахувати рибу, брати проби з глибини, стоїть пошкоджене ще з першого літа, відколи в порт, де воно було пришвартоване, влучила ракета. Цю воду тепер і виміряти ніхто не може зблизька; її розглядають здалеку, з берега, як і я дивлюся на все море.
Однієї ночі того літа, коли скінчилася угода, що пускала з порту судна із зерном, по портових сховищах ударили. Горіли елеватори. Дим стояв над водою до ранку, і вітер ніс над містом солодкий, густий запах горілого, чужий тут, який доходив до тераси разом із морем. Те, що мало піти у далекі країни, згоріло за кілька годин на березі, до якого вже не приставали кораблі. Кілька днів той дим висів над містом, потім розвіявся, і лишився знову тільки йод і сіль.
Перед минулим Різдвом на пляжі поставили ялинку біля самої води, як ставлять щороку. Того тижня по хвилях коло неї розпливалась пляма соняшникової олії, що витекла з пробитого портового сховища вище за берегом. Олія лягала на воду рівним золотистим шаром і блищала на сонці там, де саме море давно не блищить. Ялинка стояла в гірляндах над цим блиском, і хвиля несла олію їй під ноги.
Десь у ті місяці, на пляжі за містом, далі на південь, один чоловік усе-таки переліз за дріт і зайшов у заміновану воду. Дім він уже втрачав раніше, на сході, і приїхав сюди, до моря, як приїжджають до останнього, що ще тримає. Він поплив. За кілька десятків метрів від берега його дістало те, що чекало у воді. Дружина і син лишились на піску й дивились.
* * *
Я повертаюсь на Ланжерон під вечір. Бетон ще теплий, він віддає тепло, набране за день. Вітер ослаб, як завжди надвечір, і запах став густіший, йод, сіль, нагрітий камінь, дим від генератора десь за спиною. Угорі по терасі ще йдуть люди, повільно, тримаючись поруччя, дивлячись униз.
Я приходжу сюди щодня. Спершу думала, що мене тримає горе. Тепер не певна. Закрите море нічого від мене не хоче, і його можна любити звідси, з теплого бетону, цілою й живою, не переступивши дроту, не замочивши ніг. Дріт береже мене від моря, а я навчилася берегти втрату. Доглядаю її, як доглядають те, що давно не болить, а просто лишилось.
Сонце сідає за спиною міста, і його світло лягає на воду збоку, довгими низькими смугами. Море під ним робиться мідним біля берега й темно-синім далі, до обрію.
Старий чоловік у вицвілій кепці все ще стоїть біля дроту. Він не пішов додому. Я молодша за нього на півжиття, а знаю цю воду так само, як він, і так само не йду в неї, тримаю в тілі все, чого вже не зроблю. Закрите море зробило мене старою там, де я була дитиною. Дивиться він на воду, і я дивлюсь на воду, і море лежить перед нами ціле й тепле, солоне, на відстані витягнутої руки.
Чайка зривається з дроту й летить понад воду, за сітку, туди, куди нікому з нас не можна, і сідає далеко на хвилю, де її вже не дістати. Для неї досі не зачинено нічого.
Хвиля заходить і доходить до того, до чого може дійти. До бетону, до низу сітки, до темнішої смуги вологого на піску, далі за яку її не пускають. Торкається цієї лінії і відступає, і знову заходить, і знову доходить рівно до неї. Доходить і вертається.