А Ріцпа, дочка Айїна, взяла веретище, і простягла його собі на скелі, і була там від початку жнив аж поки не зійшли на них води з неба, і не дала вона спочити на них птаству небесному вдень, а польовій звірині вночі...
2 Сам. 21:10, переклад Огієнка
I
Третій рік поспіль зерно з'їдали замість того, щоб сіяти. Давид запитав Господа про причину, і відповідь була: кров на Саулі та на його домі за те, що він повбивав гаваонітян. Гаваонітяни зажадали сімох чоловіків із дому Саула. Сімох видали, і в перші дні жнив їх повісили на горі перед Господом. Двоє з них були сини Ріцпи, дочки Айїної.
Вона взяла веретище і піднялася до них.
Скеля давала клапоть тіні з південного боку до полудня. Ріцпа простягла веретище в цьому клапті, під старшим сином. Синів було семеро.
Того ж дня вона вивчила, що яструби заходять проти сонця, і стала так, щоб бачити їх раніше, ніж вони побачать її.
Женці почали від дороги. Вони йшли смугами на схід, і щоранку стіна ячменю відступала на десяток кроків. Слідом за ними йшли збирачі колосків, згинаючись у тому самому порядку. Ріцпа рахувала ці смуги згори. Перші дні жінки внизу підводили голови і показували на скелю одна одній. Потім вони працювали, обв'язавши обличчя, бо вітер із гори йшов на поле.
Птахи приходили за розкладом. Великі - опівдні, коли камінь розжарювався і повітря над ним двигтіло. Круки й шуліки трималися ранку та вечора. Ріцпа підводила руку, і цього вистачало, кілька разів довелося кинути камінь. За тиждень птахи вивчили цю руку й почали відходити від самого руху. Надвечір вони сідали на дерева при дорозі й лишалися там до темряви. Мухи сідали на тіла весь світлий час. Із ними вона нічого не робила.
Ніч належала шакалам. Вони підходили знизу, з боку висохлого потоку, і зупинялися за двадцять кроків. У повний місяць вона бачила їх здалеку і встигала спуститися їм назустріч. У темні ночі вона слухала. Камінь під ногами лишався теплим до півночі й вистигав під ранок.
Джерело було за шістсот кроків. По воду вона ходила у сірій годині, коли птахи вже спали, а шакали ще лежали. Наприкінці другого тижня хтось із селища залишив глек біля підніжжя. Наступного ранку глек стояв повний. Відтоді вона спускалася раз на кілька днів, щоб помитися.
Перший місяць запах ішов на поле, і женці працювали з мокрою тканиною на обличчі. На другий місяць він осів і став власністю самої гори.
Сонце висушило тіла швидше, ніж скінчилися жнива. Вони темніли, легшали, і вітер брав те, що лишалося від одягу. Брати з них стало нічого. Птахи перестали прилітати. Шакали піднімалися знизу, обходили скелю і йшли далі. Розклад Ріцпи від цього не змінився.
Одного ранку вона розплющила очі при високому сонці. Вона підвелася й оглянула всіх сімох по черзі. Тіла висіли так само, як звечора, і прочитати по них ці години було годі. Того дня вона вперше подивилася вниз на дорогу. Дивилася довго, поки на ній не з'явився хтось із селища, а тоді відвернулася до сімох. Відтоді вона спала сидячи і при світлі.
Поле під нею жовтіло, потім стояло стернею, потім сірішало. Снопи звезли за один день. Далі поле спорожніло, і лишилися дорога й дерева.
Внизу жили далі. Ячмінь обмолотили, і від току дорогою пішли підводи. Люди на дорозі йшли парами і поодинці; проходячи, дивилися вгору, а тоді собі під ноги.
Діти з селища піднімалися двічі. Першого разу стояли осторонь і дивилися. Другого разу старший підійшов ближче і спитав, чи вона їсть. Вона відповіла, що їсть. Після того вони лишалися внизу.
Її руки стали темними, як камінь. Рука, якою вона відганяла птахів, підводилася сама, від тіні крила, якої над горою більше не було. Ноги від сидіння набрякли, і ремінці сандалій вона розрізала. Веретище, у якому вона прийшла, обгортало її тепер двічі.
II
Зі скелі було видно дорогу. Півгодини вниз до селища, і далі куди завгодно.
Вона спускається до царя. Кілька днів дороги, і вона стає перед тим, хто їх видав. Каже, що там висить. Далі два кінці: він велить поховати, або велить її прогнати. Обидва є кінцями.
Ця книга закінчилася б за тиждень, і в ній була б розмова.
Ім'я цій книзі - прохання.
Вона покликається на закон. Второзаконня велить не лишати повішеного на дереві до ранку і поховати того самого дня, бо повішений проклятий Богом і земля через нього занечищується. Закон писаний, відомий, чинний, і сказати про нього можна кому завгодно: женцям, дітям, тому, хто носить глек.
У розділі на цей закон не посилається ніхто. Ні вона, ні цар, ні гаваонітяни. Записаний він про повішеного за смертним присудом, а цих сімох не судили.
Тоді на горі був би позов, із нормою, порушенням, вимогою і строком.
Ім'я цій книзі - право.
Вона ховає їх сама. Жмені землі досить, щоб обряд відбувся. Вона робить це вночі, її знаходять, ведуть до царя, і починається справа: указ проти обов'язку, вона говорить, її судять.
Цю книгу вже написано. Написали у Фівах.
Антігона приходить до брата двічі й обидва рази приносить жменю землі. Сторож бачить, як вона посипає тіло і тричі ллє на нього узливання. Усе там тримається на двох волях, і кожен крок однієї має відповідь у другій.
На скелі другої волі немає. Яструби, круки й шакали мають голод і розклад. Проти неї теж жодна воля не піднялася: тіла висять за царським рішенням, а ні варти, ні наказу прогнати в розділі немає.
І говорити їй нема звідки. Антігона говорить як дочка Едіпа й покликається на закон богів. Ріцпа - наложниця; поза цим розділом книга називає її один раз, як предмет суперечки між Авнером та Іш-Бошетом.
Ім'я цій книзі - злочин.
Вона молиться. Розділ відкривається питанням, яке дістало відповідь: Давид запитав Господа, і Господь відповів. Йов сперечається. Псалми кличуть. Анна в книгах Самуїлових ворушить губами без голосу, і священник думає, що вона п'яна.
Тіла висять перед Господом. Жінка при них мовчить шість місяців, і ні прохання, ні скарги за нею не записано.
Молитва ризикує почути відмову. Півроку влаштовані так, що відмови не буде: там, де немає запиту, немає й того, чим на нього відповідають.
Ім'я цьому - молитва.
Кожна з цих книг має ім'я, кінець і читача, який знає, чим усе скінчилося.
Є ще одна. У ній жінка шість місяців підводить руку в ті самі години.
III
Жалоба. Коли ховали Авнера, Давид велів роздерти одежу, опоясатися веретищем і голосити. Ріцпа своє простягає на скелі й лягає на нього. Строк у жалоби відомий наперед, сім днів або тридцять; по ньому тіло в землі, а веретище знято.
Материнська любов. Синів семеро, її двоє: п'ятеро - сини Саулової дочки, по крові Ріцпі ніхто. Книга каже, що вони впали семеро разом. Двоє синів дають їй право там сидіти. Підстава, зрозуміла кожному внизу: жінка при своїх мертвих. Женці бачать її з першого дня і не піднімаються; діти питають, чи вона їсть, і більше не приходять. Ніхто не питає, що вона там робить, бо всім наперед відомо чому.
П'ятеро нічим не пояснені. Робота над ними та сама, і жодна її дія за півроку не відрізняє двох від п'яти. Материнство пояснює двох і накриває сімох.
Раз на день двох можна відділити від п'яти, і Ріцпа це робить. Скеля дає клапоть тіні до полудня, і сидить вона в ньому під старшим сином. Опівдні сонце клапоть забирає, і до вечора вона стоїть серед сімох однакових тіл.
Її перевага діє півдня, решта роботи неподільна.
Протест. Мовчазна присутність буває зверненням, і недоставлене звернення лишається зверненням.
Дорога лежала внизу цілий день. Женці, збирачі за ними, підводи від току, жінки з обв'язаними обличчями. Нікому з них вона не сказала нічого.
Але за півроку Ріцпа не зробила жодного руху, щоб її стояння дійшло до того, кого воно стосується. Вона не спустилася зі скелі й не переслала нічого, хоча внизу щодня були люди. Донесли цареві по всьому: звістка йде в розділі після води з неба.
Впертість або божевілля. На горі п'ятий місяць висять семеро мертвих. Врятувати з них нема чого й не було чого з першого дня.
Жінка сидить над ними в літню спеку, спить сидячи через один ранок, якого не змогла відновити, і ноги в неї набрякають так, що ремінці сандалій доводиться розрізати. Арифметика погана: пропуск стався один раз і, найпевніше, коштував нічого, а платить вона за це всі решту місяців.
Про ті години тіла не сказали нічого, а сказати могли б тільки ті, хто дивився на гору знизу. Вона не спитала жодного разу. Від того ранку вона тримає різницю, яка, можливо, вже урвалася, і взнати цього не може ніколи. Так виглядає впертість, і так виглядає розпад.
На тому боці розпорядок.
Бік скелі вибрано першого дня, і години її підйому лишилися ті, що були. Шакали зупиняються за двадцять кроків, ніч поділена за місяцем.
IV
Брати з тіл стало нічого за кілька тижнів.
Доти роботі було до чого прикластися. Опівдні над горою йшов яструб проти сонця: конкретна загроза з дзьобом і кігтем, яку видно, можна назвати й відігнати каменем. Уночі знизу підходили шакали й зупинялися віддалік. Далі обидві втратили до гори інтерес, кожна у свій час доби, а робота лишилася та сама - ті самі години, та сама рука.
Птахи прилітали по щось цілком певне. Те, що вона стерегла, висіло на горі, у тих самих сімох тілах. У м'ясі різниці між першим і другим немає.
Жінка півроку боронить м'ясо.
Опівдні камінь розжарювався так, що на ньому не сиділи. Вона сиділа.
Тіла розклалися повністю. Розпад ішов своїм ходом усі ці місяці, а робота йшла поруч, зі своїм розкладом. Збереженням її робота була б у тому разі, якби збереження відбулося.
Лишалося одне: щоб на них не сів птах або звір. Мухи сідали весь світлий час і сиділи скільки хотіли. Не дала спочити на них птаству небесному вдень, а польовій звірині вночі, і саме це вона робила останні місяці, і нічого понад це. По цій роботі не видно, що вона тримала.
Того ж літа поруч робилася ще одна робота, і її видно всю. Хтось носить глек до підніжжя щокілька днів, місяцями, мовчки. Пропущений день видно по порожньому глеку. Але цю працю хтось приймає. Вона п'є, вона скаже дякую або промовчить. Сусід годує сусідку.
У роботі Ріцпи того, хто приймає, немає. Семеро не отримують нічого і отримати не можуть.
Могло лишатися те, ким вони були. Тоді ім'я цій роботі - пам'ять, і п'ятеро чужих ламають його так само, як зламали материнство. У спомину є нагоди: дати, роковини, приходи. У неї - година за годиною, і жодної нагоди.
Повісили їх на горі перед Господом. Поки при них стояли, вони були покладені. Покинуті, за кілька тижнів вони стали б падлом. Тоді вона тримала те, чим ці семеро лічилися, і тримала перед Господом.
V
Внизу тим часом кінчали молотити.
Присягу гаваонітянам дали за кілька поколінь до цього дня, і за ці покоління померли всі, хто її давав, померли й ті, хто чув її від них, земля, на якій її дали, кілька разів перейшла з рук у руки, а присяга трималася, бо в ній не було нічого, крім того, що її тримали: ні знака, ні межі, ні речі. Саул підняв на гаваонітян руку, і в ту мить, коли присягу перестали тримати, вона зникла, а на її місці став голод, що тривав уже третій рік, і ціна, яку зажадали гаваонітяни: семеро чоловіків. Присяга між Давидом і Йонатаном рятує одного Мефівошета, і тримається так само ні на чому.
Ні присяга, ні борг, ні пощада не лежать у речах. Кожне з цього тримається рівно доти, доки хтось при ньому стоїть.
Кожне з цього тримається рівно доти, доки хтось при ньому стоїть.
Шакали зупинялися за двадцять кроків. Цю межу вона не проводила.
Її різниця тримається так само - тільки тим, що при ній стоять. Але в присяги є друга сторона, яка може стягнути, і тримають присягу через неї. У Ріцпи такої сторони немає.
Кроки й години в неї вивірені, а те, задля чого вивірені, на горі не лежить. Платить вона тілом.
Птахи вже не прилітали. Якби вона зійшла вниз, до дощу на горі не змінилося б нічого, і щось при цьому скінчилося б.
Гора стоїть. Те, що півроку лежало на ній, лежало насправді на Ріцпі, і більше ні на кому.
Наприкінці рука підводилася сама, від тіні крила, якої над горою більше не було. Рішення в цьому русі вже не брало участі. Навичка пережила загрозу, на яку вчилася, і працювала далі без того, хто її завів.
Тоді тримало вже тіло, яке навчилося.
VI
Дні йшли, і нічим не відрізнялися один від одного. Вона підводилася в ті самі години й ставала з того самого боку. Дорогою внизу хтось проходив і проходив далі. Шакали піднімалися й повертали. Місяць виповнився і змалів, потім виповнився і змалів удруге.
Перед дощами вітер повернув із заходу. Запах пішов у інший бік, і жінки внизу зняли з облич тканину раніше, ніж вона нагорі зрозуміла, що змінилося. Небо стояло біле ще довго.
Перший дощ прийшов уночі, короткий і теплий. Вода зійшла на тіла. Ріцпа підставила долоні й тримала їх, поки набралося на ковток.
Того дня цар про неї ще нічого не знав.
Донесено йому пізніше. Тоді він поїхав до господарів ґілеадського Явешу, забрав кістки Саула та Йонатана, зібрав кістки повішаних і поховав усіх у Целі, у гробі Кіша, батька Саула. І тільки після цього сказано, що Бог був ублаганий Краєм.
Дощ і кінець голоду - дві різні події, і між ними лежить усе, що робить Давид.
Вода йде на тіла, бо надходить пора дощів; так і сказано: води з неба зійшли на них. Не на поле і не на край. Полегшення для краю записане тільки після поховання.
Відгук, який є в тексті, приходить на зібрані кістки: їх поклали в батьківський гріб, і борг сплачено. Небо відповідає на обряд і на число, і нічого з цього Ріцпа не робить.
Гаваонітяни зажадали сімох, і семеро впали разом. У цьому розділі рахують: три роки голоду, сімох чоловіків. Наприкінці, коли Давид приходить по них, число зникає. Він збирає кістки повішаних, і скільки їх, більше не сказано.
Сімома вони були, поки їх вимагали й видавали. З гори зняли кістки, і числа при них уже немає.
Шістсот кроків до джерела і шістсот назад, спершу щодня по воду, далі раз на кілька днів помитися.
Один клапоть тіні, до полудня.
Камінь, кинутий кілька разів у перший тиждень і жодного разу потім.
Один глек.
Двоє дітей, двічі.
Один ранок при високому сонці.
Семеро.
Розділ рахує роками і чоловіками. Вона рахує годинами.
Далі все почалося з чужого слуху. Хтось зійшов униз і сказав цареві, що робить жінка на скелі. Сказати могли женці ще на початку жнив, збирачі колосків, жінки з обв'язаними обличчями, діти, той, хто носив глек. У кожного з них на це було півроку.
Між звісткою і дією в тексті немає нічого. Що зробилося з Давидом, коли він почув, не сказано ні словом: цар міг почути й лишитися при своєму.
Звернення, у якого не було адресата, дійшло. Прохання, висловлене цареві в очі, могло б і не дійти.
Строку розділ не називає: від початку жнив до вод із неба. Між ячменем і першими дощами - півроку. Второзаконня велить ховати того ж дня, щоб земля не занечистилася. Кістки поклали в гріб через півроку, і край був ублаганий. Строк порушено на всю довжину сцени, а того, заради чого закон писаний, досягнуто. Або строк у ньому не важив нічого, або те, що вона робила півроку, закривало той самий борг.
VII
Те, що вона робила, назване в книзі один раз і найзагальнішим із можливих способів: донесено, що зробила Ріцпа. Розділ, який дав ім'я гробові, батькові Адріїла й місту, звідки забрали кістки, для її дії не має нічого, крім «що зробила».
Двох її синів названо: Армоній і Мефівошет. П'ятеро інших не названо. Мефівошетом звали й того, кого цар пощадив за присягою, що була між Давидом та Йонатаном; семеро висіли за присягу, яку зламав Саул.
Веретище вона принесла як одяг жалоби і простягла на скелі, а до дощів схудла так, що полотно обгортало її двічі. Вірш каже, що простягла вона його собі. Місце для нього вона вибрала під старшим сином.
Потерпілий названий у самому законі, і це земля. На ній голод із першого вірша розділу, і нею ж рахунок закривається. Півроку між сімома тілами і краєм стояла жінка, яка про закон не сказала жодного слова.
Від жнив до дощу це робили її руки, далі земля.
Одразу за похованням розділ рахує знову: четверо нащадків велетня в Ґаті, і в одного з них двадцять чотири пальці на руках і ногах. Пальці порахували, її годин - ні.
Після поховання її в книзі немає.
Перед дощами вітер повернув із заходу. Запах пішов у інший бік, і жінки внизу зняли з облич тканину раніше, ніж вона нагорі зрозуміла, що змінилося. Небо стояло біле ще довго.
Перший дощ прийшов уночі, короткий і теплий. Вода зійшла на тіла. Ріцпа підставила долоні й тримала їх, поки набралося на ковток.
Того дня цар про неї ще нічого не знав.
Донесено йому пізніше. Тоді він поїхав до господарів ґілеадського Явешу, забрав кістки Саула та Йонатана, зібрав кістки повішаних і поховав усіх у Целі, у гробі Кіша, батька Саула. І тільки після цього сказано, що Бог був ублаганий Краєм.
Дощ і кінець голоду - дві різні події, і між ними лежить усе, що робить Давид.
Вода йде на тіла, бо надходить пора дощів; так і сказано: води з неба зійшли на них. Не на поле і не на край. Полегшення для краю записане тільки після поховання.
Відгук, який є в тексті, приходить на зібрані кістки: їх поклали в батьківський гріб, і борг сплачено. Небо відповідає на обряд і на число, і нічого з цього Ріцпа не робить.
Гаваонітяни зажадали сімох, і семеро впали разом. У цьому розділі рахують: три роки голоду, сімох чоловіків. Наприкінці, коли Давид приходить по них, число зникає. Він збирає кістки повішаних, і скільки їх, більше не сказано.
Сімома вони були, поки їх вимагали й видавали. З гори зняли кістки, і числа при них уже немає.
Шістсот кроків до джерела і шістсот назад, спершу щодня по воду, далі раз на кілька днів помитися.
Один клапоть тіні, до полудня.
Камінь, кинутий кілька разів у перший тиждень і жодного разу потім.
Один глек.
Двоє дітей, двічі.
Один ранок при високому сонці.
Семеро.
Розділ рахує роками і чоловіками. Вона рахує годинами.
Далі все почалося з чужого слуху. Хтось зійшов униз і сказав цареві, що робить жінка на скелі. Сказати могли женці ще на початку жнив, збирачі колосків, жінки з обв'язаними обличчями, діти, той, хто носив глек. У кожного з них на це було півроку.
Між звісткою і дією в тексті немає нічого. Що зробилося з Давидом, коли він почув, не сказано ні словом: цар міг почути й лишитися при своєму.
Звернення, у якого не було адресата, дійшло. Прохання, висловлене цареві в очі, могло б і не дійти.
Строку розділ не називає: від початку жнив до вод із неба. Між ячменем і першими дощами - півроку. Второзаконня велить ховати того ж дня, щоб земля не занечистилася. Кістки поклали в гріб через півроку, і край був ублаганий. Строк порушено на всю довжину сцени, а того, заради чого закон писаний, досягнуто. Або строк у ньому не важив нічого, або те, що вона робила півроку, закривало той самий борг.
VII
Те, що вона робила, назване в книзі один раз і найзагальнішим із можливих способів: донесено, що зробила Ріцпа. Розділ, який дав ім'я гробові, батькові Адріїла й місту, звідки забрали кістки, для її дії не має нічого, крім «що зробила».
Двох її синів названо: Армоній і Мефівошет. П'ятеро інших не названо. Мефівошетом звали й того, кого цар пощадив за присягою, що була між Давидом та Йонатаном; семеро висіли за присягу, яку зламав Саул.
Веретище вона принесла як одяг жалоби і простягла на скелі, а до дощів схудла так, що полотно обгортало її двічі. Вірш каже, що простягла вона його собі. Місце для нього вона вибрала під старшим сином.
Потерпілий названий у самому законі, і це земля. На ній голод із першого вірша розділу, і нею ж рахунок закривається. Півроку між сімома тілами і краєм стояла жінка, яка про закон не сказала жодного слова.
Від жнив до дощу це робили її руки, далі земля.
Одразу за похованням розділ рахує знову: четверо нащадків велетня в Ґаті, і в одного з них двадцять чотири пальці на руках і ногах. Пальці порахували, її годин - ні.
Після поховання її в книзі немає.
...бо повішений - Боже прокляття, і ти не занечистиш своєї землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі на спадок.
Повторення Закону 21:23, переклад Огієнка