Коли уявляють щось вище за людину, майже завжди роблять із неї більшу людину. Ангел мав би бути духом без тіла, а виходить осяйна постать, людина, якій домалювали крила. Вищий розум - той самий розум, лише ясніший і швидший. Навіть Бога уява ставить на верхній щабель тієї самої драбини, де внизу камінь, вище рослина, тварина, людина. У питанні «що вище за нас» уже лежить відповідь: більше того, що є в нас.
За цією звичкою стоїть одновимірна шкала, де кожне або більше, або менше. Але більше чого? Кажуть, буття, якого в каменя менше, ніж у людини. Хай це буде хоч більше дійсності, не тільки більше сили чи того, що ми в собі цінуємо.
Досить спробувати уявити істоту, вищу за людину, і уява щоразу зісковзує назад. Розум без тіла вона залишить людським, тільки більшим. Те саме з рештою спроб: хтось «поза часом» усе одно охоплює всі миті одразу, а «одразу» вже час; безмежна свідомість виявляється чиясь, замкнена десь усередині когось.
Те «більше», яке підставляє уява, ще й певної породи. Вища істота в нас не просто знає й може більше. Вона ще й самостійніша, самодостатня, замкнена у власній повноті: досконалість ми малюємо як незалежність, а залежність як неповноту. А під цим лежить страх утрати. Незалежного не позбавиш, тож угорі драбини ми ставимо те, чого не втратити. Але це вже людська цінність, а не риса буття.
Глибше за цю звичку залягає припущення, за яким річ існує, поки лишається тією самою. Щоб бути, воно нібито мусить протривати як те саме крізь зміну. Але лишатися тим самим не завжди означає лишатися незмінним.
Навіть у знайомому світі «те саме» зберігається щоразу інакше. Візьмімо два випадки, найдальші один від одного. Камінь - найтвердіше й найпростіше, чиста річ, що є сама по собі; він той самий, поки вкупі його речовина. Але розітри його на порох, і матерія лишиться вся, до порошинки, а каменя не стане. Тримало його зчеплення часток, а не матеріал, тож самої речовості й у ньому не знайти. У річці немає й того зчеплення. Вода збігає вся, до останньої вчорашньої краплі, а річка триває, і лишається течія, сам плин: як воно тече, а не що тече. Обоє тримаються не речовиною, а тим, як вона складена. У каменя воно тримається без нічиєї помочі, а в річці його щомиті збирає течія.
Жива істота бере від обох, тільки заміна в ній не спиняється ні на мить. Перестань вона оновлювати те, з чого зроблена, і настане смерть. Лишатися собою для неї означає безнастанно ставати іншою.
Відношення тримається не носіями. Заміни обидва полюси, і взаємність між ними встоїть, хоч це вже й інші двоє. Тотожний тут той спосіб, у який позиції звернені одна до одної, і питання «де воно» ні до чого. Воно є, хоч у жодному полюсі його не знайти.
А є й таке, що існує зміною. Його тотожність - напрям перетворення, і спини його, воно скінчиться, як гасне задмухане полум'я. Затримати й показати якийсь його стан марно; його «тепер» - тривання, а не точка.
Камінь і процес - сусіди, а не щаблі драбини.
* * *
Різняться ці способи бути тим, як по-різному відповідають на одне питання, як щось лишається собою. Що ж ми взагалі звемо тотожністю, коли різне лишається собою так по-різному? Тотожність - радше сімейство споріднених способів утримувати визначеність, ніж одна властивість усього сущого. Реальним ми звемо те, про що можемо сказати, яким чином воно лишається собою крізь зміну. Якщо таких «яким чином» багато, то й питання «чи це те саме» щоразу про різне, і одного, спільного для всіх, немає.
Якщо ж тотожність множинна вже тут, напрошується межа, за яку не ступити. Чи мусить кожне можливе буття взагалі мати те, що ми звемо самототожністю? Ми вклали самототожність у значення слова «є». Щоб визнати, що щось існує, питаємо, як воно лишається собою. Тому буття, для якого це питання порожнє, ми радше не впізнаємо як буття, шукаючи існуюче за геть іншою прикметою. А спитати про нього прямо не вийде. Слово «кожне» вже рахує, «спосіб» ділить, і питання втягує свій предмет назад у мірку, перше ніж торкнеться його. Думка не впирається в стіну - вона провалюється під власною вагою. Є буття, про яке не можна спитати, не схибивши самим питанням. На самій межі навіть «ми» звучить надто впевнено. Воно тримається на спільній мірці впізнавання, а під сумнівом сама мірка. Лишається «я», та й воно стоїть без опори.
Щоб назвати щось існуючим, ми потай чекаємо, що воно буде одиницею, матиме межу, збереже себе, займатиме місце, дивитиметься звідкись і триватиме в часі. Це список наших умов упізнавання. Що цим міркам чуже, ми ризикуємо проминути, як проминають слово чужою мовою, навіть не почувши, що щось було сказано.
Веселка вибиває одразу дві наші умови - місце й незалежність від того, звідки дивишся. Місця вона не займає; хто підійде до її «підніжжя», застане порожнє. Двоє поруч бачать різні, а третій жодної. І все ж вона справжня, адже постає лише на перетині світла, краплі й погляду.
Самі ж ми тому переліку не відповідаємо. За кілька років тіло змінює всю свою матерію; спогад переписується щоразу, коли зринає; наше «я» живе тим самим плином крізь зміну, що й річка. Ми вимагаємо від сущого ознаки, якої не маємо самі. Тому й інші способи бути даються нам легше, ніж здається. Почасти ми вже по той бік межі. Помислити відношення чи процес легко. Важче визнати їх сущим нарівні з річчю, коли ми думаємо їх і тут-таки зводимо до похідного, залежного від речей. Уява дає раду; спотикається мірка існування, те, кого ми пускаємо в число сущого.
І це не задарма. Якщо тотожність - сімейство форм, то «та сама людина» втрачає одну тверду підставу, на якій стояло чимало: обіцянка, борг, вина - усе, що припускає особу незмінну крізь роки.
Найтвердіший випадок - вина. Обіцянку ще можна прочитати як спосіб робити себе тим самим. Хто виконає обіцяне через двадцять років, той виконанням і стає тим, хто обіцяв. Вина так не працює. Вона припадає, і припадає саме тому, що тебе вважають тим самим, хоч би скільки в тобі змінилося. Ось де людина двоїться найясніше: живе вона як процес, а числять її як річ.
Продумано все це тими самими категоріями, іншої мови нема. Навіть слова, якими думка пробує вийти за річ, - «спосіб», «форма», «принцип», «обрис», - усі викроєні за міркою речі: щось, що має вид, межу, окремість.
Тріщину в «одному» видно там, де рахунок не встигає за досвідом. Є близькість, для якої найточніше слово - «наше». Вона більша за суму двох і менша за третю річ поряд із ними, а питання «скільки нас» розпадається, щойно його поставити. Питання хибне, коли кожна відповідь підмінює його предмет. «Двоє» рахує людей, «одне» стирає різницю, якою «наше» тільки й є. Не все, що не піддається лічбі, є одне. Дещо просто не того роду, щоб мати одиницю; а дещо лічба навіть нищить, і порахувати означало б зруйнувати те, про що питаєш. Спробуй сказати, чим воно є замість одиниці, і мова щоразу підсуне одиницю знову.
Ми звикли починати з готового, з речей, ніби вони перше, а рух і зв'язок лише те, що з ними потім стається. Можна навпаки. Спершу відмінності, зв'язки, напруження, і лише часом вони згущуються в окреме, на що можна показати. Одиниця виявляється радше наслідком, ніж тим, з чого починається решта. Візьми вир на річці. Течія ліпить йому обриси, а він лише вода в русі, і спини її, вир щезне разом з нею. Річ - одне з того, що реальності інколи вдається. І вир, живлений течією, перекидає човен так само нещадно, як підводний камінь.
У такому світі звичка питати «скільки» відпадає. Де первинне - поле відмінностей, а одиниці випадають із нього зрідка, там «скільки їх» повисає без відповіді, бо лічба починається аж на окремому. Частина з'являється аж тоді, коли ціле десь робить її помітною. Межа, яку ми креслимо довкола речі, лягає там, де око ще встигає за переходом. Стійкості справжні, а обвід по них - наш. Увага вибирає, котру з них вести за край, а котру лишити тлом.
Гора - річ, коли дивишся на неї з дороги; на геологічному часі - повільний процес; ще глибше - інша структура. На «що це» тут кілька правильних відповідей, і кожну добудовує те, яку стійкість шукаєш. І це не свавілля спостерігача. На кожному масштабі виступає своя стійкість, і кожна дійсна.
Вогонь століттями числили серед живого, бо він рухався й живився. Так ми чинимо з усім, що явно не річ: тягнемо його до знайомого. Річ - найпростіше з того, що ми вміємо виокремлювати, і найпростішим буттям вона лише здається. Тримають світ і річ, і течія, і залежність, усе, що лише подеколи набирає власних обрисів. Тоді й людина стає одним зі способів, якими речовий світ на час збирається в стійку форму.
Ту саму звичку несе й мова. Іменник дає річ, займенник особу, дієслово подію, і кожне речення жене обрати, хто діє, а хто зазнає. Але подія - поза діячем і жертвою, вона стається поміж і міняє те, поміж чим сталася. Гроза не робить блискавки, як столяр робить стіл; вона і є те, що діється, разом із громом і світлом.
Мова це вміє сказати. «Гримить», «світає», «замело» - щось діється, а діяча нема. Тільки граматика зве такі форми безособовими, впізнаючи їх через брак особи, якої там і не мало бути. Та й тут мова не вийшла за себе, вона тільки назвала порожнє місце, де мав би стояти хтось.
Так само й з часом. Шрам не пам'ять про поріз, він і є той поріз, який тепер так виглядає; минуле в ньому не позаду, воно і є теперішня форма. Інший спосіб бути різнився б тим, як у ньому пов'язані минуле й теперішнє, а не тим, що він «поза часом».
Видно й другу тріщину в драбині. «Вища істота» в нас - завжди більший індивід, автономніший і незалежніший зсередини. Але це вже наша власна мірка, піднята до космічної шкали. А що, коли є буття, для якого залежність - умова існування, а не його брак? Тон є тоном лише в гамі; поза ладом він зникає, і залежність робить його собою. Може, десь так на залежності стоїть цілий спосіб бути, а не окрема нота. Тоді хитається сама вісь, якою міряли сходи, а не їхня висота. Чому «автономніше» мало б означати «досконаліше» деінде, крім нас?
* * *
Досі все це обходилося без Бога, усе було видно в самому світі. І все ж, якщо творити означає не лише додавати речі до світу, а виводити в буття нові способи бути, то жоден каталог творіння його не вичерпає. Справді новий спосіб не лежав готовий серед можливостей, чекаючи, поки збудеться. Його поява була б і появою самої його можливості.
Тоді питання «що ще Він створив» міняє форму і стає питанням про те, які способи бути взагалі могли постати. Відповідь на таке списком не буває, адже творіння радше відкриває можливе, ніж заповнює готове. Можливе - не склад, де форми чекають, поки їх покличуть у дійсність; воно саме більшає, коли постає спосіб бути, якого доти не було чим і помислити. Нове означає нове правило, за яким щось узагалі може бути. Навіть слово «більшає» тут зраджує. Більшати здатне те, що має обсяг, а ми знову міряємо можливе міркою речі, бо іншої не маємо. Реальність має історію - і того, що в ній сталося, і того, що взагалі означало бути.
Випадає зі спектра й сам Творець. Той, хто відкриває способи бути, стоїть поза ними всіма, і назвати його «істотою», хай і найбільшою, означало б знову вписати його в один спосіб з-поміж інших. Кожне наше «Він» - остання, найупертіша проєкція формату речі. Ми даємо джерелу способів обличчя, місце й волю, бо не вміємо думати про нього інакше, ніж іще одним, найбільшим способом. І що менше в нас певності, як його назвати, то менше на ньому нашого формату. Те саме спіткало найближче й найдальше. Одна сіть закинута і на «наше», якого не порахувати, і на Того, кого не назвати. Крізь обох вона проходить порожня.
Слово «спектр» тут узяте з думкою про шкалу, а дорогою змінило сенс - спершу на різні принципи тотожності, тоді на розмаїття несхожих способів бути, а врешті на те, що міняється, коли з'являється нова форма. Але й «спектр», і «поле», і «палітра» - знову наші фігури, як колись драбина, що була не мапою буття, а автопортретом. Ми міряли світ тим, що вміємо бути самі. Найупертіша звичка - не котрась із цих фігур, а сама потреба дати буттю обрис.
Найчужіші способи бути трапляються поряд. Камінь тримається зчепленням, річка вся збігає й лишається собою, гроза стається без того, хто її чинить. Дивитися далі означає міняти умову, за якої постала шкала. А ми минали їх щодня, виглядаючи істоту, схожу на себе.
Та є сумнів. Якщо навіть «спектр» - наша фігура, то під питанням не лише одиниця, а й множинність. Може, ніяких «інших способів бути» нема, а є наша нездатність устояти на одному погляді, яку ми й малюємо як розмаїття буття. Ангел, з якого ми почали, і є цим малюнком: духа без тіла ми не уявили, а крила домалювали. Крило - теж тіло.