Жінка стоїть у черзі. Пластикові стільці, папірець із номером, запах мокрих курток. Коли надходить її черга, людина в рукавичках проводить ватною паличкою по внутрішньому боці її щоки; це триває п'ять секунд. Робить це буденно, між зразками щось записує в журнал. Зразок кладуть у пакет і клеять на нього наліпку з номером. Вона запам'ятовує той номер, сама не знаючи навіщо, - як пам'ятає його перший номер телефону. Її просять розписатися на згоду. Якщо привезуть безіменне тіло, її зразок дадуть із ним звірити. Вона розписується. Рука тверда - той стан, де тремтять пальці, вона давно проминула. За вікном заводиться сирена; кілька людей виходять у коридор, під стіну, решта лишається на місці.
На телефоні в неї одне його голосове, останнє. Вона слухала його стільки разів, що чує вже саме тло - як гавкає чийсь собака, як хтось кличе його по імені, на якій секунді голос зривається від утоми. У записі він каже, що змерз і що шкарпетки промокли. Хай мама не хвилюється. У них дощ. Єдине, що вона має від нього напевно, - тринадцять секунд про мокрі шкарпетки й дощ. Решта - версії.
Вона прибирає в лікарні, по нічних змінах. Возить відро коридорами, миє підлогу в палатах, де доліковують чужих поранених синів. Один із них спросоння кличе її мамо; вона завмирає з ганчіркою, поки він не розплющить очі. Телефон у кишені халата. Коли він дзвонить серед зміни, у неї все обривається всередині, поки не побачить, що номер чужий. Зміна закінчується о шостій, і додому вона йде пішки, через порожнє на світанку місто. Раз на місяць вона йде поповнити його рахунок, щоб номер лишався живий. Продавець якось спитав, чи не перевести на дешевший тариф - на цей номер же не дзвонять. Вона сказала: дзвонять. Відтоді він тільки бере гроші й дивиться повз неї.
Раз на квартал на його ім'я приходить лист - то з військкомату, то з податкової. Вона складає їх у ту саму шухляду, де лежить бланк, і не пише на жодному "адресат вибув", бо це означало б визнати, що адресата немає. Держава пише живому - вона зберігає ці листи за живого.
* * *
Усе колись закінчується, і на кожен кінець люди зробили обряд. Для мертвого - труна й камінь із датою. Для живого - ти чекаєш, і одного разу він повертається. Обидва стани, хай які важкі, мають під собою ґрунт.
Є третій стан, і обряду для нього немає. У паперах його називають холодно - зниклий безвісти за особливих обставин. Дві версії людини - в полоні або в землі без позначки, - і яка з них правдива, не скаже ніхто. Ті п'ять секунд обертаються місяцями експертизи, а черга на неї - роками. Реєстр не закривається на вечір; вечора в нього немає. Кілька десятків тисяч рядків, і за кожним - людина, якої немає ні серед живих, ні серед мертвих. Тим, хто шукає, лишається звіряти розмиті лиця з ворожих відео зі списками своїх; коли обличчя збігається, родині кажуть: напевно живий.
База, до якої вона здала слину, - це база живих. У ній лежать зразки матерів і доньок, тисяч тих, хто прийшов заздалегідь, щоб було з чим порівняти безіменне тіло, коли воно надійде; поряд - зразки батьків, чиїх дітей вивезли, здані на випадок, що дитина знайдеться дорослою. І ця черга з живих росте швидше, ніж повертаються мертві - щомісяця нові матері з новими паличками, а тіла з того боку йдуть повільно, партіями, під номерами.
Через півроку вона приходить здати слину вдруге. Каже, що боїться, чи першу не загубили; насправді просто мусить знову щось зробити руками, коли зробити нема чого. У неї беруть зразок ще раз, дають новий номер. Тепер вона пам'ятає два.
* * *
У неї є ранок, який починається однаково. Вона відкриває ті самі кілька чатів і читає нові прізвища з учорашнього обміну. Довгий список - добрий день, бо більше повернули, і більше шансу, що колись буде і його рядок. Вона проходить згори вниз, до тієї літери, і завмирає щоразу, коли з неї починається чуже прізвище, схоже на його. Його немає в жодному зі списків. Ще один ранок, коли його не знайшли, - і вона видихає.
У дні обміну вона їздить до тієї дороги сама. Стоїть при загорожі з його фотографією на грудях, серед сотні таких самих. Коли автобус суне повз, усі підіймають портрети до вікон, і вона теж, і вдивляється в кожне виснажене обличчя за склом, шукаючи його. Не він, і знову не він. Хтось поруч раптом скрикує - упізнала, - і той крик нестерпний, бо чужий. За метр від неї двоє обіймаються так, наче зрослися. Когось зі звільнених виводять до загорожі, і вона встигає показати фото; той довго дивиться, тоді каже: може, був схожий, в іншому таборі, давно. Цього "може" їй вистачає, щоб приїхати сюди ще, і ще. Іншого разу обмін зривається в останню мить. Автобуси не приходять, а сотня людей із фотографіями стоїть під дощем ще годину, тримається на місці, аж поки хтось у формі не каже їхати додому.
Одного дня їй приходить нове голосове з незнайомого номера; за ним просять грошей, за передачу, за викуп. У записі його голос каже те, чого вона роками не чула. Вона слухає сорок разів, ніч і ще ніч, звіряючи з тією секундою в старому записі, - і не може сказати, це він зараз чи хтось зібрав його з давніх записів. Голос тепер підробляють так, що не довести ні що це він, ні що не він. Половиною себе вона знає, що це брехня. І платить - за ту годину, коли знову можна думати, що він живий.
* * *
Держава не знає, що з ними робити, бо її бланки на це не розраховані. Рахунок зниклого заморожений, бо він не мертвий; квартиру не переписати, бо він не живий; онукові у графі про батька нема чого вписати. Щоб отримати на онука допомогу, їй треба прийти й обвести на бланку одне слово: "загинув" чи "живий". Обвести "загинув" - розписатися під смертю, якої ніхто не бачив. Обвести "живий" - і від неї чекають доказів, яких немає. Ручка лежить поруч. Вона підводиться й виходить, так нічого й не обвівши, і сидить у коридорі, аж поки не гасне світло і на вході кажуть, що на сьогодні все.
Хтось колись мусив вирішити, через скільки років відсутність стає смертю. У кожній країні вибрали своє число - десь сім років, десь три, - і всі вони довільні. Тут смерть призначають: підписом і випадковою датою, бо якусь дату таки треба поставити. Буває навіть, що та сама людина в одній установі вже мертва, а в іншій ще жива, бо один орган визнав загибель, а другий ні, і вдова отримує допомогу за того, кого закон досі вважає живим. Родини зниклих сходяться й вимагають те число посунути - хто зменшити, щоб швидше дали поховати, хто збільшити, щоб не оголошували мертвими живих. Межу між життям і смертю пересувають петицією, наче можна проголосувати, коли саме людина перестала бути.
* * *
Дехто відмовляється навіть від того, від чого відмовитися начебто безглуздо. Тим, кому щодня випадає йти туди, звідки вертаються не всі, пропонують здати слину заздалегідь - щоб потім, якщо доведеться, було з чим звірити. Погоджується заледве кожен третій. Решта не хоче, і не з недбальства. Вони вірять, що віддати кілька клітин зі щоки означає накликати. Найдавніша людська магія - не називай, і не станеться.
Мати з коридору робить протилежне. Вона свою слину віддала першою, взяла те накликання на себе, вимовила вголос те, чого син сказати не дав: якщо тебе привезуть шматком, я хочу тебе впізнати. Один мовчить, щоб відвернути. Друга називає, щоб устигнути.
* * *
А десь є він - якщо він у полоні. У нього немає ні черги, ні бланка. У нього є стіна, а за нею він не знає найпростішого - чи вважають його ще живим. Він теж лічить дні, бо з якогось числа людину, про яку немає звісток, починають рахувати мертвою, а він не знає, чи вже перейшов ту межу. Страшніша за смерть йому інша думка - що вдома над ним, живим, уже поставили дату, що викреслять його тихо, десь там, ні про що не спитавши. Іноді він програє подумки, як подзвонить, коли вийде, і не може уявити, хто підніме слухавку і чи не скаже йому голос дружини, що він помер. У нього забрали навіть лік часу - ні годинника, ні вікна, дні він міряє тим, коли приносять баланду. На стіні перед ним хтось видряпав ім'я, а під ним риски - лік чиїхось днів, що обірвався на середині. Він не знає, чий це лік і чи того, хто його вів, іще чекають удома.
Невідомий коштує дорожче за мертвого.
Мертвий - закритий рахунок, а невідомий тримає в напрузі цілий дім роками. Тому тіла притримують, тому звістку дозують. А його самого лише рахують, живого чи мертвого, ні про що не питаючи.
* * *
І часом один з них справді повертається. Виходить з автобуса в чужому спортивному костюмі з гуманітарки, бере телефон подзвонити - і з перших слів розуміє, що спізнився. Удома його рік як поховали. Була труна, був камінь із його ім'ям і датою - день, коли він, живий, лічив у камері, скільки минуло. Його ведуть на власну могилу. Він стоїть над горбиком і не знає, що має відчувати - там, унизу, лежить чиясь чужа помилка з його прізвищем.
Тепер він мусить доводити, що живий: скасовувати власну смерть, повертати собі ім'я й місце за столом, яке навчилися накривати без нього. За документами він і далі небіжчик, і щоб отримати паспорт, спершу треба скасувати своє свідоцтво про смерть - у кабінеті, де на екрані світиться дата його похорону. Повернутися з полону виявилося легше, ніж до живих.
Те слово хтось обвів. Цей "хтось" має обличчя - це його дружина. Вона підписала "загинув", бо інакше діти лишалися ні з чим. Віддала на камінь його ім'я, узяла статус удови й гроші, якими їх годувала, за той рік устигла й оплакати його, і почати жити наново. Він повертається до жінки, яка вбила його на папері, щоб живими лишилися діти, - і жоден із них не знає, як тепер одне на одного дивитись.
Діти його вже поховали разом з усіма. Менший ходив на ту могилу, носив туди цукерки, звик, що батько - це фото й горбик у землі. Тепер із порога на них дивиться худий чужий чоловік, якого просять називати татом, і менший ховається за старшого. На могилу ходити він навчився, а зустрічати мертвих назад - ні.
І немає обряду, щоб це відкликати. Церква вінчає й ховає, держава розлучає й видає вдовам допомогу, але слів для того, хто повернувся з-під власного каменя, немає в жодному папері. Поки що він ночує в готелі для звільнених, за квартал від дому, який уже не його.
* * *
Коли звіряти нема з чим, лишається тіло й інша мати, яку просять глянути. Обличчя немає, тож її ведуть до прикмети - до зуба, який лікували, до пальця, зламаного в сім років, коли дитина впала з яблуні. Вона роками берегла його від усякої дрібної біди - і тепер його вертають їй саме за тим, чого колись не вберегла.
Раз на тиждень такі, як вона, збираються в кімнаті при церкві - матері й дружини тих, кого й досі шукають. Вони радше мовчать разом, ніж говорять, бо нового сказати нема чого - у кожної та сама порожнеча, тільки під своїм номером. Цього місяця одній із них нарешті привезли тіло, звірили й поховали. Вона прийшла попрощатися з рештою жінок, і жодна не знала, як на неї дивитися - жаліти чи заздрити. Інша носить із собою старий висновок, зроблений поспіхом, - сорок відсотків, що розмите обличчя з відео її син. Тим сорока вона не вірить, возить папір із собою й показує кожному новому, хто прийде, - шукає когось, хто скаже, що це помилка.
У шафі й досі висить його куртка; вона тримає її, хоч зимою мерзне онук, бо куртка завелика, а колись буде якраз. Онук її переросте, діти його друзів переростуть його самого, а він лишиться таким, як на останньому фото.
На його день народження вона не знає, що робити руками.
Свічку ставлять мертвим, торт печуть живим, а в неї порожні руки.
За столом онук, що батька майже не пам'ятає, питає, чий сьогодні день, а тоді - чи тато їх любить, а чи любив. Вона відповідає й потім не може згадати, у якому часі сказала.
Навіть коли замовкнуть гармати й підпишуть папери, у кожному місті лишаться доми, де досі накривають зайві прибори, і бланки, де так і не обвели жодного слова. Хтось через двадцять років знайде такий бланк у шухляді й не знатиме, що з ним робити.
Чекання лишається по цей бік. Хоч би де він був, воно не гріє його й не вкорочує йому дороги ні на годину; воно потрібне тільки їй. Часом їй сниться, що він дзвонить саме тоді, коли вона на мить забулася й засміялася, - і вона прокидається з соромом за той сміх.
Телефон його досі десь є. Може, у пакеті серед речдоків, розряджений, річ, яка вже не задзвонить. А може, заряджений, у чиїйсь кишені. О третій ночі вона набирає той номер, за який платить щомісяця, щоб було куди дзвонити, і слухає довгі гудки в місце, якого їй знати не можна.
А потім дзвонять із лабораторії. Називають номер, і вона впізнає свій. Спокійний голос каже, що є збіг, з високою імовірністю це він, треба приїхати. Вона їде через усе місто, тримаючись усю дорогу за слово "імовірність". У кабінеті замість сина їй показують цифру, близьку до одиниці, і просять розписатися, що вона приймає її за відповідь. Ручка лежить поруч. Вона її не бере.