Сліпуче диво скинуло броню
І спалахом безшумним рветься ввись.
Я не тримаю. Не прошу вогню.
Ще мить - і пальці світла розплелись.
І знов кімнату зморює буденне,
А тіні вже по закутках стеклись.
Усе тяжіє, вперте й нескінченне:
Стілець, і ліжко, і скляна глибінь
Забули злет. А те, що безіменне,
Крізь стелю тоне в сиву височінь,
А тут - лиш обрис, вичахла межа,
Де під долонею тремтить теплінь.
І ніч, колись своя, тепер чужа,
Бо в ній повітря втримує політ,
І звідси вгору тягнеться душа -
Несе, як опік, цей рожевий слід.