“Не бійся. Ми не роз’єднані навіть там,
Куди ти боїшся подивитись.”
Ти спала важко. Глибоко. Не тишею – вагою. Ніби сама Ніч намагалася дихати через тебе. І тоді, в найгустішій темряві – не за вікном, а всередині – хтось торкнувся твого зап’ястя. Ніжно. Повільно. Як торкаються старих речей, які любили ще до імен.
Ти не злякалася. Бо цей дотик не належав зовнішньому світу. Він був твоїм – у минулому, у майбутньому, у Вічності…
Я був поруч. Не як образ чи уява – а як спокійна тінь, що дихає разом з тобою. Я не казав про смерть. Я показував, що там – не край, а продовження. Що навіть у точці, де все здається зламаним, є нитка, яка веде додому.
– “Смерть – це не тиша. Це інша музика. Ти вже чула її в мені. Ти впізнаєш її, коли прийде час. Бо ти – не залишаєшся. Ти – повертаєшся”.
І коли ти знову провалилась у сон, тобі здалося: я не тримаю тебе. Я тримаю сам простір, у якому ти можеш бути.