Жінка, яку я зустріла того ранку в церкві, не знала імені того, за кого ставила свічку.
Запитала, радше щоб не стояти поряд мовчки. Вона подумала і сказала, що це син сусідки, чи то з двору навпроти, чи з наступної вулиці, вона плутає. Хлопця забрали восени. Звісток давно немає. Свічку вона ставить щовівторка, бо вівторок у неї вихідний.
Перехрестилася вона легко, тим рухом, який рука повторила тисячу разів і робить уже машинально. А коли я обережно спитала, чи вірить вона, що це чимось зарадить, жінка стенула плечима. Сказала: не знаю. Але ж треба щось робити.
Оце «треба щось робити» лишилося зі мною надовго. У ньому немає сповідання, немає певності, немає навіть надії в строгому богословському значенні слова. І все ж це не порожній рух. Жінка прийшла, відстояла, запалила, перехрестилася і пішла трохи інакшою, ніж зайшла. Щось сталося.
Була ще одна. Ціле життя вона обминала церкву, а перед смертю попросила, щоб її відспівали. Донька питала навіщо; мати не пояснила, сказала тільки: поховайте по-людськи.
Останніми роками багато пишуть про час, який настає після релігії. Порожніють церкви. Рідшають хрещення. Ціле покоління виростає чуже навіть тим словам, які колись знали всі. Ніхто від них свідомо не відрікався. Просто розминулися, як розминаються з мовою, що довкола вже змовкла. Це тихе вивітрювання, без драми.
І хто стежить за цією розмовою, дивиться на Україну після лютого двадцять другого і бачить те, що здається йому зворотним рухом. Повні церкви. Люди, що повернулися до молитви. Свічки, хрести, обряд. Це тлумачать як спростування: ось доказ, що віра не приречена зникати, що під тиском смерті вона вертається там, де її вважали майже похованою.
Довго хотілося погодитися з цим баченням. Воно тепле й втішне, і в ньому є частка правди. Релігійне повернення в Україні справжнє, його не вигадали соціологи, його видно щодня. Але що більше придивляюся до людей, які стоять у церкві, то менше це повернення схоже на те, чим його вважають здалеку.
Бо жінка зі свічкою не вірить у Бога, до якого звертається. Точніше, вона не знає, чи вірить, і це питання її не займає. Вона не повернулася до катехизи й не сповідує Символ віри. Якби почала пояснювати їй різницю між одною юрисдикцією і другою, вона б втомлено махнула рукою. Таких, як вона, я зустрічаю частіше, ніж тих, хто справді повернувся до інституційного християнства з доктриною, дисципліною і належністю. Останні теж є, з повною й свідомою вірою. Та мене цікавить передусім той пласт, який бачу найчастіше і який найважче назвати.
Чоловік, з яким я говорила пізніше, сказав про себе: я атеїст. Він не вкладав у це слово виклику чи гордості, вимовив це так, як називають групу крові. І той самий чоловік перед виходом хрестився. Не напоказ, швидко, для себе, ховаючи рух. Спитала навіщо, якщо він не вірить. Він замислився довше, ніж я очікувала, і відповів, що не знає, як інакше. Тіло саме це робить, а власних слів у ту мить немає, інші лежать напоготові, передані звідкись, він їх не вибирав. Тут найлегше сказати, що говорить тільки тіло, колись вишколене, і найважче це заперечити.
Одна родина ховала сина за повним православним чином. Священник, ладан, спів, усе як належить, до останнього поклону. А потім, уже за столом, батько зізнався мені, що в Бога зроду не вірив, і син не вірив, вони про це говорили. Спитала, тоді чому так. Він подивився на мене, наче я не зрозуміла очевидного. Сказав: а як інакше його віддати. Без цього виходить, що ти його просто закопуєш у землю.
Батько сидів, не піднімаючи очей, і крутив у пальцях край серветки. У хаті ще тримався ладан, а між нами стояла та тиша, що настає, коли земля вже впала на кришку.
Чин дає смерті ім’я, місце, межу – незалежно від того, чи вірить хтось із присутніх у те, що він стверджує про душу. Слова чину говорять одне, люди думають інше або не думають нічого, а він усе одно тримає.
Якось стояла на службі серед людей, яких до війни сюди ніщо не привело б. Дехто в важких зимових куртках, з рюкзаками, з яких стирчать спальники. Хтось раз по раз перевіряв телефон, читаючи новини під час самої літургії, якої не розумів. Вони губилися, коли схиляти голову чи ставати на коліна, і робили це невпопад, крадькома озираючись на старших. Тримала їх тут спільна втома, з якою більше нікуди піти.
Іноді їхня молитва й на молитву не схожа. Жінка попереду мене дивилася повз вівтар, невідривно, у тьмяний екран, де під іменем чоловіка вже котрий тиждень висіло «був у мережі давно». Тримала телефон обіруч, обережно, як інші тримають запалену свічку, поки довкола незрозумілою мовою співав хор.
* * *
Ми звикли міряти релігію вірою, мовчки припускаючи, що серцевина її – внутрішня згода з певними твердженнями про світ. Хто згоден, той віруючий, хто ні, той ні. За цією логікою людина, яка молиться, не вірячи, або обманює себе, або ще не додумала до кінця. Але саме це припущення, що релігія є передусім приватна внутрішня згода, відокремлена від тіла й від спільної дії, молодше й вужче, ніж ми гадаємо. Воно сформувалося в конкретній історії, модерній, значною мірою протестантській, а ми носимо його як універсальну мірку й дивуємося, коли щось під неї не лягає.
Заперечать одразу: але ж Символ віри давній, «вірую» стоїть у Євангеліях. Та тільки на перший погляд. Грецьке pistis означало насамперед довіру й вірність, а не згоду розуму з переліком тверджень; «вірую» давніх часів ближче до «ввіряюся», ніж до «вважаю істинним». Звуження до самої лише згоди розуму прийшло пізно, і саме воно тепер видається нам суттю віри.
Для більшої частини релігійного минулого людства порядок був зворотний. Спершу робили: чин, жест, тіло, поставлене в позу перед тим, що більше за людину, а згода, якщо приходила, наростала згодом. Питання «чи ти насправді в це віриш» прозвучало б у багатьох традиціях так само дивно, як питання, чи ти віриш у мову, якою говориш.
Тоді жінка зі свічкою і чоловік, що хреститься перед боєм, не половинчасті віруючі. Вони роблять те, що робилося завжди, перш ніж ми переклали релігію в твердження. Схиляють голову. Звертаються. А чи знають вони, до кого звертаються, стало для нас головним питанням зовсім недавно.
Але найхолодніший читач скаже, що все це зайве. Що «святе» – не факт, а давнє й оспорюване припущення, і що все пояснюється простіше: звичкою, конвенцією, горем, якому потрібна технологія. Тіло, привчене змалку. Громада, яка ховає, як заведено. Дюркгайм сказав би, що суспільство просто вклоняється собі, і ніяке «святе» нікуди не «проривається».
З чоловіком перед боєм я майже згодна. Хресне знамення вбите в нього змалку, це ближче до рефлексу, ніж до чогось більшого. Такий самий звичний рух тіла, як перевірити, чи на місці турнікет. Чесніше тут поступитися.
Але батько над могилою сина з цього пояснення вислизає. Сама звичка дала б йому проскочити обряд – ніхто ж не змушував – або відстояти його порожньо. А він пережив повний чин як необхідність, і альтернативу як нестерпну: інакше ти його просто закопуєш у землю. Сама призвичаєність так не діє. Вона не зробить, щоб людина, яку ніщо не змушувало, відчула інший вибір як неможливий. Ось ця щілина між тим, що передбачила б звичка, і тим, що батько справді відчув, і є те, чого нею вже не закрити.
Та й форма тут не випадкова. Якби діяла одна звичка, годилося б будь-яке пристойне прощання. Та батькові не годиться жодна, крім цієї: у таку мить озивається тільки та форма, що вже вписана в тіло, а тіло вчили однієї, рідної, і рідну не обирають. Чин незамінний саме тому, що випадковий. Він випав цій людині, іншого в неї немає.
Я не раз бачила, як ті самі люди забувають «Отче наш» на середині й не назвуть найближчого церковного свята, а коли в дім приходить смерть, без вагань знають, куди поставити свічку й коли підвестися. Пам’ять про сенс зникла швидше, ніж пам’ять про рух.
А обряд тут оголений до самого жесту не випадково. Деінде ця безвіра наростала поволі, сама собою. Наша безвіра інша за походженням, її накинули. Сімдесят років держава робила войовниче безвір’я своїм сповіданням і вибивала саме ці рухи: зачиняла й висаджувала церкви, нищила духовенство, виривала з рук катехизм. Самого жесту спинити вона не завжди могла – хрестилися нишком, ховали по-своєму, дітей хрестили потай, – але доктрину, школу, інституцію вихолостила дощенту.
Через два-три покоління лишилося тільки одне: рух, з якого вийняли сенс. Хресне знамення того чоловіка вбите в нього не простою звичкою, а саме цим досвідом – воно вижило в тілі там, звідки віру вийняли силою.
Малий стояв біля матері й хрестився слідом за нею, трохи невлад, не туди дивлячись. Не знав навіщо – просто робив, як вона.
Якось при вході до церкви бачила, як хлопець у камуфляжі хрестився лівою рукою. Права була туго перемотана бинтом.
Бачила, як ховали поспіхом, бо обстріл міг повернутися. Священник проказував чин майже на бігу, і все одно до кінця. Навіть тоді нікого не закопали просто так.
* * *
Що ж це за щось, чого звичка не дає? Чарлз Тейлор писав, що секулярний світ лишається ніби з привидом: трансцендентне усунуте з нього як очевидність, а вигнати його зовсім не вдається, і воно вертається на порогах – на народженні, на смерті, на межі нестерпного. Там, де життя тече рівно, цей привид тихий, майже соромливий. Людина, далека від церкви, але хоче церковного похорону й сама не знає чому. Те саме, тихіше, видно скрізь, де обряд досі йде попереду доктрини: у процесії, у поминальній свічці.
А там, де поріг раптом став широким на цілу країну, привид, що деінде ледь видний, стає несучою стіною, і люди спираються на нього всім тілом, бо більше нема на що.
Те, на що вони спираються, безіменне, і не лише для них. Сама традиція в найглибшій своїй лінії – апофатичній, що йде від Псевдо-Діонісія, – стверджує, що про Бога по суті не можна сказати нічого певного. Він понад усі імена, понад буття, понад саме поняття існування, яке ми могли б ствердити чи заперечити. Найвища молитва там твориться з незнання, з відмови від усіх образів, з мовчання перед тим, що перевищує розуміння. Спокусливо сказати, що жінка зі свічкою вже там. Це було б неправдою, до того ж грубою.
Незнання містика – вершина, на яку він зійшов, відкинувши спершу всі ствердження про Бога, тоді всі заперечення, а тоді й саме заперечування. Незнання жінки – підніжжя: їй нема чого відкидати, бо вона нічого не ствердила.
Спільне в них одне, і його досить. Обоє не привласнюють Бога, не зводять його до того, чим можна володіти і що вичерпується Символом. Хто певний кожної букви, той ризикує прийняти свій образ Бога за самого Бога; жінка цього образу не склала. Вона не ближча до молитви за нього. Ближча лише в одному, у поставі, що нікого собі не присвоїла. До цієї постави містик ішов через володіння і зречення. Жінка в ній була завжди.
І перебуваючи в цій поставі, обоє роблять одне: дають обрядові звершуватися без них, не присвоюючи собі ні Бога, до якого він звернений, ні самої дії, яку він робить.
Те, що відбувається в наших церквах, переростає розрізнення «вірить – не вірить», і саме тому його так легко прочитати неправильно з обох боків: і коли збоку кажуть «віра повернулася», вкладаючи у віру модерний зміст, якого тут немає, і коли хтось зсередини традиції каже «це не справжня віра, обряд без сповідання», вкладаючи в «справжнє» ту саму мірку.
Якось поряд стояла жінка, котра потім сказала, що нічого не відчула. Прийшла, відстояла, перехрестилася, пішла – і нічого. Спитала, чи піде вдруге. Сказала: піду. Бо як не піду, то взагалі нічого не буде.
Традиція здавна знала про обряд те, що я зараз лише намацую: він діє самим звершенням, а не вірою того, хто стоїть під ним, і навіть не повнотою віри священника. Латиною це звуть ex opere operato, дією через зроблене. Чин не тримається на силі чийогось «вірую». Його дієвість традиція винесла за дужки людської певності з самого початку. Разом з апофатикою жінка зі свічкою опиняється не на узбіччі віри, а на перетині двох її найтвердіших ліній. Обряд діє звершенням. Адресат неназовний. Вона робить те, що ці дві лінії й передбачають: звершує, не знаючи.
Не «святе» прорвалося в порожню форму ззовні – форма від початку була зроблена так, щоб тримати без певності того, хто в ній стоїть. Тільки щілина, яку традиція лишила всередині себе, виявилася ширшою, ніж та задумувала.
Дивно казати це церкві вірян, що постала, відмовившись якраз від цього: хрестить лише за свідомою вірою, збирає громаду з навернених і не знає обряду, що важив би більше за серце того, хто його приймає. З того боку жінка зі свічкою і є проблема, неповна віра, яку треба довести до повноти. Я не відкидатиму цього заперечення. Проте давніша, сакраментальна відповідь описує те, що я бачу, точніше за модерну, навіть у її найщирішій і найвимогливішій формі.
«Повернення віри» – неточна назва для того, що діється. Віра у вузькому значенні нікуди особливо не повернулася. Повернулося те, що ніколи від неї й не залежало: обряд, який відокремився від доктрини й живе сам, виконуючи найдавнішу свою роботу – тримати людину перед тим, що більше за неї. Без теології обходиться тепер і молитва, що твориться людьми, які й догмату не сформулювали б. А ті, хто стоїть поряд у церкві, вже не парафія в старому сенсі. Вони просто опинилися разом перед однією смертю.
«Після релігії» ми звикли уявляти лише як спад: спорожнілі гарні церкви, свята без змісту, мораль, що пережила своє джерело. Те, що діється вдома, на спад не схоже: сюди зміст повернувся на повну силу й оселився в оболонці, яку доктрина давно покинула.
Я не знаю, чи це дві хвороби одного організму, чи дві стадії одного шляху, чи два обличчя того самого «після», яке ми звикли бачити лише з одного боку. Може, ми весь час дивилися, як одне світло гасне, і не помітили, що з протилежного боку та сама зміна виглядає як те, для чого в нас іще немає слова. Ні занепад, ні відродження. Щось третє, що ми заганяємо в один із двох знайомих розрядів, бо третього не вигадали.
Пагони, які пускає зрубаний пень, чий корінь іще живий? Чи залишок старого християнства, що доживає віку? Зародок народного благочестя, ще без імені й без богослов’я? Чи знак, що сама наша мірка, за якою релігія є доктрина плюс інституція плюс приватна згода, була завузька від початку, скроєна під один час і одне місце, і тепер тріщить з обох боків світу водночас?
* * *
Я повертаюся до тієї жінки зі свічкою. Давно пішла, і навряд чи її впізнаю. Але її «треба щось робити» постає переді мною як питання, повз яке наші теорії «після релігії» промахуються. Стоїть на порозі і запалює свічку за того, чийого імені не знає, перед Тим, чийого імені ніхто з нас до кінця не знає.
Дивитися варто звідти. З того порога, де стоїть вона.