Дитина малює. Їй дали аркуш і олівці - в укритті, при ліхтарику, або в садку, який тепер під землею. Вона малює дім - квадрат, трикутник даху, сонце в кутку. А над дахом, у небі, три маленькі хрестики. Не птахи. Коли її питають, що це, вона каже: літачки. Так само спокійно інша дитина назвала б їх хмаринками. Вона не малює, як вони падають, не малює вогню. Вони просто там, угорі, бо небо таке.
Вона ніколи не бачила неба без них.
У тому підземному садку є стіна, куди чіпляють дитячі малюнки. Їх десятки, різних рук. Придивишся - і майже на кожному, високо, де мало б бути порожнє блакитне поле, щось летить. Хтось домалював цятки, хтось хрестики, а один - довгасту рибку з крилами. Ніхто з дітей не змовлявся. Небо вони таким і бачать - і чесно перенесли його на папір. Я читаю стіну як звіт про війну. Вони малювали небо.
Кажуть, що війна вкрала в неї дитинство. Щоб украсти, треба, аби спершу було. Я в підвалі міряю кожну ніч ночами, які були до. Пам'ятаю, як та сама вулиця пахла кавою о восьмій ранку, і кожна сирена - віднімання від цілого, яке в мене є.
У дитини цілого немає.
* * *
Я довго думала, що така дитина не поранена. Рана - це розлам, а розламати можна лише те, що було цілим. Але, може, я надто легко переплутала відсутність пам'яті про ціле з відсутністю потреби в ньому.
Є діти, для яких навіть слова «до війни» - порожній звук. Хлопчик, народжений тієї весни, коли все почалося, за чотири роки життя не мав жодної мирної ночі. Він не пережив переходу. Дитина знає, що таке гаряче, лише тому, що є холодне. А в цього хлопчика тільки одна температура світу, і він не знає навіть, що вона якась, бо іншої не торкався.
Мир для нього не втрачений і не відкладений. Його немає в словнику.
Я помічаю це найперше в словах. У декого з них серед перших слів «тривога», «відбій», «підвал» - буває, що «тривога» приходить раніше за «дідуся». Він не знає, що це слова війни. Для нього це слова, такі самі, як «сонце» чи «каша».
Уночі працює ППО. Десь над районом рівний важкий гул, потім різкі удари, від яких дрижать шибки там, де вони ще є. Мати переносить дитину далі від вікна, а та й не прокидається. Гул для неї - як гуркіт холодильника чи дощ по даху, рівний світ, у якому можна заснути.
Якось я тримала на руках чужу дитину, коли почалося. Поки гуло, тіло в неї важчало, тепле, обм'якле, як перед сном, і серце під моєю долонею йшло рівно, повільніше за моє. Напружилася вона тоді, коли стихло.
У цьому світі речі звуться інакше. Найдальший від вікон коридор - це місце, куди йдуть, «коли співає». Спів це сирена. Скажеш при ній «сирена» - поправить: не сирена, співає. Її радше чекають, як чекають, що от-от вимкнуть світло. Вікно забите фанерою так давно, що хлопчик не пам'ятає його склом, і стіна для нього така і є, глуха, дерев'яна, і крізь неї не видно двору, бо стіни й не повинні нічого показувати.
Є й прикметник, якого дитина не розуміє, хоч чує часто: «мирне». Мирне небо. Слово «небо» вона знає, а що з ним робить оте перше - ні. Щоб зрозуміти «мирне», треба знати немирне і мати між ними шов, а шва в неї немає. Зате вона добре вивчила голос, яким це слово кажуть, трохи тихіший за інші. Значення прийде колись потім, якщо буде звідки його взяти. А поки що вона вивчила раніше за зміст те, що бувають слова, від яких мама на секунду стає іншою.
Час вона лічить по-своєму. Питає, скільки тривог іще до сну. Проміжок між тривогою і відбоєм - її хвилина.
І з людьми так само. «Тато на роботі», - каже вона спокійно, тим голосом, яким інша дитина каже, що тато в офісі. Слова «фронт» вона не знає, а якщо й знає, воно для неї порожніше за «роботу». В однієї дівчинки з групи тато з такої самої роботи приїхав на кілька днів. Дитина спитала, чому її тато не приїде так само. Робота - це там, звідки він дзвонить увечері, якщо є зв'язок, і куди не дістатися. Дзвінок часом короткий, уривається на півслові - зв'язок пропав, буває. Це теж у межах звичайного. Вона махає в екран рукою і біжить гратися. Дорослі за нею дивляться на темний екран довше, ніж вона.
Буває, що з тієї роботи не повертаються. Батько, якого дитина знала передусім як голос у слухавці і як того, хто приїде «коли можна буде», не приїде вже ніколи. День її від цього майже не зрушується. Він і вчора був не поряд, і позавчора. Дзвінки перестали, а вони й раніше то були, то ні. Вона не бачила його щоранку, щоб тепер відчути щоранкову пустку, - він для неї від початку був радше словом, ніж людиною в кімнаті. Їй кажуть, що тата більше не буде, і вона питає, чи встигне він подзвонити на день народження. Плаче мати. Дитина домальовує щось, щоб віддати, коли він приїде. А за якийсь час помічає одну зниклу річ - не батька, якого в кімнаті й не було, а те, що більше ніхто не питає, чи вона почистила зуби.
Він уміє вдавати, як летить «мопед» - той дешевий дрон, що суне низько й монотонно. Робить це ротом, точно відтворюючи, як звук то дужчає, то стихає, і сам сміється зі своєї вправності. Дорослі поряд замовкають. Для них це звук, після якого хтось уранці не прокинувся. Для нього це звук, який добре виходить показати.
* * *
На подвір'ї діти міняються знахідками. В одного колекція уламків, розкладена за ладом, якого дорослому не збагнути: хороші для обміну, важкі, з діркою, ті, що блищать. Один міняє шматок на машинку. Інший не віддає - цей блискучий. І ховає його глибше в кишеню.
У підвалі багатоповерхівки є куток, який діти обжили - килимок, наклейки на трубі, у кожного своє місце. Коли починається тривога, вони спускаються без поспіху, як на урок. Хтось кличе іншого «додому» - у той куток. Я стояла й дивилася. Їм тут було добре, і саме це я не могла винести.
На майданчику діти граються тільки на половині, затуленій дев'ятиповерхівкою. Другу половину, відкриту, обходять. Ніхто їм цього не казав, і пояснити вони не вміють - там не граються. Я довго не могла зрозуміти, за яким правилом проведено межу, поки не підняла очі й не побачила, з якого боку відкрито двір. Вони знали це раніше за мене, не думаючи, - тілом. А в одного через все передпліччя шрам. Звідки він - хлопчик не пам'ятає, для нього це просто рука.
У когось день народження. Світла нема - вчора знову прилетіло по підстанції, - і за вікном рівно гуде генератор. На стіл ставлять кекс, устромляють свічки. У темряві вогники й так видно. Діти співають, трохи фальшиво, набирають повітря, щоб задмухати. Десь виє тривога, але вниз давно ніхто не йде. Для них це день народження, єдиний, який вони знають, - з піснею, з вогниками. Свічки задмухують, а бажань не загадують, бо цієї частини обряду вони не бачили.
На аркуші горить танк, і чоловічки біжать від нього у вогні. Полум'я хлопчик виводить старанно, окремими язиками. «Це вони», - каже він і тягнеться по червоний олівець, бо вогню треба більше. Хтось за столом питає, ким він буде, коли виросте. Він відповідає тим самим голосом, яким просить іще каші. За столом сміються, на секунду довше, ніж треба. Потім хтось забирає малюнок зі столу.
Часом родину вивозять - фронт підійшов, оголосили примусову евакуацію. Приїжджає бус, збиратися дають годину. Далі тісно, чужі люди, незнайомий запах. Вона тримає одну іграшку - облізлого зайця чи машинку без колеса - і головна її турбота, щоб зайця не забули й не притисли. Ні за домом, ні за містом вона не тужить - місто це тло, а тло з собою не беруть. Уже дорогою вона спитає, чи можна буде вернутися по камінці, ту колекцію уламків, що лишилась у дворі.
За кілька тижнів, уже в чужій країні, у тамтешньому садку перевіряють сирени. Звук той самий. Жодна дитина навіть не озирається. А вона вже під столом. Вихователька кличе її вийти й не розуміє, чому та не виходить. «Треба чекати відбою», - пояснює дитина, цілком розсудливо. І тримається за ніжку стола, поки її не виведуть.
Питання в неї свої. Діти не питають, коли скінчиться війна, - це питання дорослих. Вона питає, чи можна взяти кота в коридор. Чи встигне мультик, поки «співає». Чи правда, що в бабусі вдома є кімната, де вікно зі скла і в нього видно вулицю, - останнє так, як розпитують про море або про сніг, - про щось, що, кажуть, десь буває.
Раз, коли заспівало, першою не витримала мати. Прикрикнула на доньку за якусь дрібницю, за нескладені олівці, голос зірвався - і тут-таки засоромилась, бо кричати не було чого. Донька не зрозуміла, чого вона так. То ж просто співає. І спокійно склала олівці.
Одного разу їй показують фотографію вулиці до - звичайної, з людьми, вітринами, деревами вздовж тротуару. Вона розглядає довго і питає, чому вікна не заклеєні і де бетонні блоки.
А трапляється й таке - дитину забирають туди, звідки вона вже не покаже пальцем додому. Їй дають інше ім'я, і за кілька місяців вона відгукується на нього без запинки, бо іншого не тримає в пам'яті, - старе не лишило по собі навіть звички. Її вчать, що вона тут народилася, і вона вірить, як вірить усьому, що дорослі кажуть про світ, якого сама ще не знає. У неї нова мама й нова вулиця, дім зветься по-новому, і жодного шва, за який зачепитися й відчути, що колись було інакше. Часом крізь сон вона щось наспівує, чужими для теперішнього вуха звуками, і не знає, чому воно втішає. Тільки це в ній і лишилося. Решту стерли - чи, може, вона перестала чіплятися до слів. Так чи так, дитині нема чого рвати.
Ми втішаємо себе тим, що дитина «не пам'ятатиме». Мале забуває, кажуть, воно ще відійде. Але, може, забувають лише те, що колись лежало окремою подією. А це лягло нижче за пам'ять і стало тим, на чому стоять.
* * *
Горе, яке я відчуваю перед тією стіною малюнків, - моє, не їхнє. Я оплакую за них те, чого вони ще не вміють назвати. Я пам'ятаю небо без цяток і бачу на папері втрату. Для них це небо таке, як є, і втрати вони не бачать. У них відняли не те, що вони мали, а саму змогу колись дізнатися, що бувало інакше. Це відняли тихо, без вибуху.
Різниця між пам'яттю і її відсутністю найвиразніша всередині однієї родини. Дві сестри, чотири роки різниці. Старша пам'ятає море до - пам'ятає тілом: гарячий пісок, воду, батька, який заносив її на глибину. Молодша моря не бачила. Старша показує їй фото. Це море. Пісок був гарячий, каже старша. Як батарея? Ні. Як підлога влітку? Ні. Молодша ще дивиться на фото і питає, чи можна там сховатися.
Для старшої сирена - злам, вона плаче, бо знає, що світ був інший. Молодша під ту саму сирену спить. Старша дивиться на неї з чимось, чому нема назви, - так дивляться на того, хто по інший бік межі, якої сам уже не перейдеш. І я не візьмуся сказати, котра лякає мене більше: та, що плаче, бо пам'ятає, чи та, що спить, бо їй нема чого пам'ятати.
Можна сказати, що це милосердя, бо її обійшло порівняння, а з ним і туга. А протилежне - що це глибша поразка, не зламана людина, а зібрана так, що іншого світу вона й не знала. Обидва рази йдеться про мене. Я стою над нею так, як старша сестра стояла над молодшою, - я пам'ятаю ціле, і мені болить, а вона ще ціла й спить собі. І десь під жалем ворушиться те, у чому соромно зізнатися: я їй заздрю. Я хочу, щоб вона виросла іншою, і водночас знаю, що інша тут означає беззахисна. І перестаю розуміти, хто з нас поранений - вона, чи я, що не вмію загоїтись.
Колись гармати замовкнуть.
А одного ранку вони вийдуть надвір. Над будинками буде порожнє блакитне поле. Дитина довго дивитиметься вгору.
— А чому нічого не літає? — спитає вона.
— Бо тепер мир, — скаже мати.
Дитина ще подивиться вгору.
— А.
І побіжить назад до гри.