Повільно затоплює сонце розкриту кімнату,
Внутрішній шов.
Легко колише повітря за вікнами м’яту,
Стишилась кров.
Думка стягує разом два протилежні світи,
Звівши цей полудень з тим, що судилось пройти.
Промінь на дерево столу лягає прозоро,
Тягнеться нить.
Час завмирає у просторі тихо й суворо.
Спинена мить.
Голка свідомості шиє крізь біль і терпіння,
Вузол міцний зав’язавши в життєве коріння.
Тут, у безпеці, оголена сутність речей.
Тісний зв’язок.
Тіні минулого більше не палять очей.
Зцілений крок.
Тонкий рубець вивільняє приховані сили:
Цвіт і руїна зрослися в тобі – й не спопелили.