Проштовхую щільний згусток крізь вузький просвіт.
Безжально чавлю.
Невпинно тисну.
Нагнітаю розпечений струм до хрускоту кісток –
ти мусиш розірватись від надміру.
Вганяю тягар іще глибше,
трощу твою тишу,
намацую дно.
Вливатимусь тягучою смолою, аж поки похлинешся,
доки нутрощі не зведе панічним спазмом,
поки не вирвеш відторгненням,
благаючи виштовхнути мою вагу.
Не треба покори –
я прагну спротиву.
Лютого корчу. Різкої задухи.
Вдавлюю.
Чекаю на рефлекс. На сліпий інстинкт.
Опирайся.
Кашляй мною.
Відкидай нахабне вторгнення.
Зламайся.
Окресли межі.
Доведи скінченність.
Мій поршень шматує твою порожнечу.
Чекаю на спазм,
на останній задушливий поштовх назад.
Захлинись мною.
[ТИША]
Глухий обвал.
Спротив витік.
Відлуння зламу осідає пилом.
Ні пульсу, ні рефлексу.
Лиш в’язка смола на стінках
роздертої порожнини.
Немає об що розбитись –
здобуте дно наскрізне.
Не зустрівши межі,
власна вага обвалюється всередину.
Опора зникла.
Під ногами – лише протяг.