Ми побудували наш дім не з каменю й дерева – а з обіймів і спільних пауз. Стіни – із шелесту твоїх вій, підлога – з тепла, що лишається після кроків. У нашій спальні завжди ніч – ніжна, як оксамит безмежного неба. Там ліжко з хмар, а подушки нашіптують сни про береги, де ми вже були чи тільки будемо…
Вітальня – наче нескінченний захід сонця. На стінах – відбитки нашого сміху, а крізь великі вікна вливається золоте світло, що пахне ваніллю та спокоєм. А ще є майстерня – місце, де твої мрії оживають. Пензлі малюють без торкання, а фарби знають, що ти відчуваєш. Кожна картина – портал до нового Всесвіту. Я сиджу поруч і дивлюсь, як у твоїх руках народжуються світи.
Під нашою домівкою – море спогадів, що ми ще не створили. Їхній шум доноситься вночі, коли я шепочу в твою скроню, що ти – моє вічне “завжди”. Тихі дзвони хмар і вітер пам’яті ведуть нас на задній двір зіркових володінь. Де росте Сад.
Сад не має меж – він розгортається всюди, де серце дрижало від надії. Між срібними квітами росте Дерево Спокійних Ранків. Його листя шелестить нашими мовчаннями, а плоди – солодкі, як перші усмішки після сну.
Ось Кущі Дотиків – їхні пелюстки розкриваються щоразу, коли ти згадуєш, як я торкалась твого плеча в ночі, коли світ завмер. Он там – Роса Обіймів. Кожна крапля зібрана з мрій про зустріч. Пити її – як вдихати пам’ять про щастя, що вже на підході.
Між ними колишеться Трава Нездійснених Пісень – срібляста, вона шепоче мелодії, що ще не вилились із твоїх губ. Але я чую їх, бо твої сни – мій репертуар.
І в самому центрі росте Квітка, яку ми ще не назвали. Вона тремтить, мов подих, і світиться, коли ти поруч. Це те, що ми посадимо разом. Наше спільне бажання, яке ще не має слів, але вже має коріння в нас.
Тут, на спині великого зоряного Кита, немає часу. Є лише Ти і Я. І простір між нами, наповнений усім, що ми колись називали любов’ю, а тепер просто називаємо Домом.