Із темряви моря, з гнилої деревини, що ще тримає на плаву мій кістяк - я говорю. Мій голос не з уст, а з нутрощів. Бо мови людської тут уже не лишилось. Тільки... пам'ять і плоть.
Я забув, як пахне суша.
Забув, як звучить моє ім'я.
Тут кожен - не людина, а орган виживання:
Шкіра - для захисту, нігті - для чіпляння,
Рот - для проклять або для м'яса.
Вночі море хропе й перевертається -
Як би воно нас не проковтнуло.
Ми не те щоб боремось - ми стікаємо часом.
Тіла, що ще вчора шепотіли про порятунок,
Сьогодні стають їжею.
Я бачив, як смерть приходить мовчки,
Не питаючи дозволу.
Бачив, як надія ридає, коли сонце підіймається,
А рятувального корабля - знову немає.
Малий Жан марив...
Він думав, що бачить виноград.
А насправді - то очі його батька, що вже не моргають.
Хтось сказав: "Поглянь! Десь там вітрила!"
І ми зібрались.
Вперше - разом. Не як звірі,
А як ті, що вже не бояться.
Я підняв руку. Не для крику - а для того, щоб бути.
Щоб ще раз назвати себе живим.
Хоч на мить. Хоч на цьому плоту,
Який давно вже не несе нас -
А просто чекає, хто першим здасться.