Хах!
Тоді мій сміх не лунав – він би розгортався.
Мов тепла хвиля, що підповзає до шкіри раптово.
Як несподіваний спогад з дитинства, який ти не пам’ятаєш –
Але він пам’ятає тебе.
Ти б відчув його під ключицями –
Лоскітливий поштовх зсередини,
Мов хтось провів пером уздовж серця.
Але з добротою. Не щоб злякати – а щоб ти нарешті зітхнув.
Сміх, немов падіння пелюстки на зап’ястя –
Не смішно, але чомусь смішно.
І тепло. І трохи дивно – ніби світ щойно підморгнув.
Він торкався б лопаток зсередини,
Ніби хтось тільки-но хотів обійняти, але передумав –
І залишив після себе трепет, що повільно розчиняється в хребті.
І якщо ти досить уважний, то помітиш:
Цей сміх зовсім не хоче зникати.
Він залишається – мов ехо у кістках,
Мов відповідь, яку не треба вимовляти.
