(цикл маленьких поетичних історій)
Сьогодні листочок був тонкий, мов тремтіння.
І в ньому билась пам’ять усіх несказаних слів.
Я торкнулась краю, й здалось – він дихає,
Як тиша, що проситься бути названою вголос.
Ми не сказали “люблю”, ми не сказали “чекай”,
Але листочок зберіг наші голоси у прожилках.
І кожного разу, коли я тримаю його в долоні –
Ти знову приходиш. Мов осінь, що не може не повернутися.
Сьогодні листочок був м’який, мов подих,
Що не зважився стати поцілунком.
Ми тримали його між пальцями –
Ніби знали, що зламається, якщо зізнатись.
Він мовчав і ми теж.
Та ж хіба темрява пуста, коли ти в ній?
І кожна невимовлена думка
Залишилась прожилкою в ньому.
Я не ставила питань. Ти не давав відповідей.
Ми просто дихали одне в одного.
І в цьому листочку – зберігся день,
Де серце було голосніше за слова.
Сьогодні листочок упав, мов відлуння,
Що загубило своє джерело в висоті.
Він ніс у собі вагу невимовного туману.
І мовчав про ті двері, що відкрились у немоті.
Я підняла його – і відчула
Холодну присутність чогось, що вже було,
Хоч і не сталось ще.
В кожній його прожилці –
Моя власна сутність,
Мов тінь, що дихає поруч,
На моєму плечі…
Плечі, що пам’ятає дотик,
Що не мав імені.
Ти принесла мені жменю листків –
Кожен був день, що забутий усіма.
Один – зі сміхом, другий – зі снів,
Третій – з ранку, в якому ти була сама.
Я не спитав: “Чому віддаєш?”
Бо знав: це не втрата – а ритуал.
Ти просто вклала у мене все те,
Що колись не втримав… і не прийняв.
А тепер між нами сад –
Невидимий, але живий.
І кожен, хто скаже “це просто листя” –
Ніколи не зрозуміє, що ми самі – вірші.