О, гляньте: іде він, стражденний, самотній,
З пером за вухом, як з шаблею… злий.
Від серця до зір – шлях його безповоротний,
Хоч в борг бере сніданок і гріх свій земний.
Йому цей світ – як в’язниця жорстока,
А хліб на столі – то вбивство для слів.
Та в віршах – глибінь і душа висока,
Хоч в носі бува – обмороження снів.
У шинку читає про смерть та розлуку,
З пафосом п’є за “вселенський біль”,
А потім – в кімнатку, де муза із лука
В ціль гаманця випускає стрілу.
Він клястиме владу, і пана, і Бога,
Та дай йому злотий – напише сонет!
Бо бути поетом – професія, змога
Вдивлятись в пір’їну… і бачити злет.
І хоч ми сміємось, плюємось зі глузду,
Признаймо: без нього і ніч – не жива.
Бо хто ще нам виплете пісню про муку,
Коли в нього в серці – лише порожнеча бува?