О третій годині ночі,
Коли світ ще не вмер, але вже й не живе,
Я прокрадаюсь у твій дім, не залишаючи тіні.
Я несу із собою щось дуже старе,
Що пахне попелом, дощем і трохи – мрією.
Скрипка в моїх руках – не інструмент.
Це жила. Це нерв. Це голос.
Я не граю для всіх.
Моя музика – не для натовпу, вона не прагне оплесків.
Я граю для тієї, хто не боїться мовчати.
Для тієї, хто вміє плакати подумки
І сміятись, не відкриваючи вуст.
Ти прокидаєшся, не знаючи чому.
Десь на межі, де сон перетікає в дійсність,
Ти чуєш її – цю скрипку, мою.
Ноти торкаються тебе, мов пальці – обережно,
Наче бояться зламати ту тендітну тишу,
Яку ти плекаєш у собі.
Я граю для тебе:
Про твої кімнати, де книги – найкращі друзі,
Про ті розмови, що ведеш сама з собою,
Про танці, свідком яких був лише місяць.
Ти не розплющуєш очей, але всміхаєшся, бо знаєш – це я.
І якщо навіть цілий світ знову забуде про тебе…
Я – ніколи.