Ступивши у тінь власної думки,
Там, де часу не знають ні назви, ні міста,
Прокинулись сни, мов привиди безумства,
З уст забутих богів і скрижалей із піску.
У морі, що дихає очима планет,
Пливла шхуна, створена з тіней.
Вітрила її – із мовчання і тріщин,
А компас – лише пульс моєї фантазії.
Там ліси проростали з пелюсток забуття,
І звірі говорили голосами втраченої ніжності.
Я бачила птахів, що літали в душах, а не в небі,
І риб, що пливли крізь глибини,
Лишаючи шрами на серці.