В акварельному небі, де слова - зірки,
А дощ - то туга, що тече крізь віки,
Вона з'являється тихо, без слів:
Із погляду - спогад, із дотиків - спів.
Кроки її - шепіт втомлених душ,
Йде крізь ніч, мов срібний туман.
У долонях - уламки чужих почуттів,
Що ожили у формі істинних слів.
Ніхто не знає, звідки прийшла -
З ранкового світла чи тіні листа.
Може, душа її - крик ненаписаного вірша,
Що шукає, кому шепнути в нічній прохолоді.