В акварельному небі, де слова – зірки,
А дощ – то туга, що тече крізь віки,
Вона з’являється тихо, без слів:
Із погляду – спогад, із дотиків – спів.
Кроки її – шепіт втомлених душ,
Йде крізь ніч, мов срібний туман.
У долонях – уламки чужих почуттів,
Що ожили у формі істинних слів.
Ніхто не знає, звідки прийшла –
З ранкового світла чи тіні листа.
Може, душа її – крик ненаписаного вірша,
Що шукає, кому шепнути в нічній прохолоді.