У небі, що пливе, мов чай із жасмину,
Де хмари - вуаль зі старого сну,
Висіла Кімната-Луна - без дна,
На нитці мовчання, позбавлена ґрунту.
Стіни її - зіткані з пам'яті й шелесту,
Мов листя, що осипалось в тіло,
А на підлозі - годинник, розбитий до шепоту,
Уламками часу, як серце - без цілого.
Там дитина сиділа на стільці без обличчя,
Руки - прозорі, з води і ніжності.
В долонях - пташка паперова з листа,
Якого ніхто ніколи не відкриє.
На згинах - слова: "люблю", "чекав", "пробач" -
Та чорнила давно перетворились на пил.
І з'явилась Вона - Мандрівниця Снів.
Без стуку й дверей - бо сни не мають замків.
Кожен крок її - дотик спогаду без слів,
Відлуння колискової з глибини віків.
Вона не питає - схиляється до плеча.
І дитина - вперше - піднімає голову.
Замість обличчя - світло.
Не те, що ріже, а те, що будить душу.
Світло, що пахне хлібом і маминим шарфом,
Ранком, де біль ще не оселився.
"Ти прийшла?" - прошепотіла дитина ніжно,
"Я так довго чекав..."
Паперова пташка тихо ожива:
Розправляє крила - злітає до безмежності.
Мандрівниця кладе долоню на груди дитини -
І перший уламок Світла оселяється в ній.
Він стає жаринкою - теплою, як спогад
Про те, що не сталось, але залишило слід.
Кімната розчиняється в шепотах...
А Вона йде далі - зі Світлом у собі.
Бо попереду - ще багато душ,
Хто чекає на дотик і зцілення.