Вітер ковтає уламки грози,
Світ стомлено дихає - наче востаннє.
І кожна краплина ще тремтить на росі,
Мов серце, що врешті спинилось від ранку.
Повітря глибоке і трішки гірке.
Пахне спокоєм, теплим, з відтінком печалі.
Немов усе - стало - і більше ніде,
Немає куди поспішати у далі.
Вікна відблискують втомлений жар,
У небі мовчить колишня тривога.
І ти - не один. Твій тихий кошмар
Заснув біля тебе, мов меч, що стомився.
Цей вечір - як вибач, як шепіт "пробач",
Як дотик, що каже: "ти більше не мусиш".
Залишся собою, зніми з себе плащ
І просто живи - без шабель, без зусиль.