Вона пірнає в глибінь мовчазну,
Де зір згасає в точці небуття,
І я не в силах розсікти пітьму.
Там Божий шепіт – вирок для життя,
Де ефемерний, кришталевий дух
Смирив вогонь палкого серцебиття.
Цей спокій – печать в руці Творця.
Я б ревнував до поглядів живих,
Та Світло те – терни її вінця.
Ти заніміла. Замість правд земних –
Під серцем плине крижана ріка,
Що гасить бунт і мій даремний гнів.
Мій ворог – тиша, надто заважка,
Суперник, непідвладний для меча,
А я – лиш тінь, розгублена й слабка.
Гукаю: “Глянь! Ми сплетені плечем!
Вернись у виноградник, у тепло,
Що обпікає сонячним плачем!”
Та мармуром узявся самоцвіт
Твого лиця. В полоні чужих сфер
Твоє єство – розколотий граніт.
Застигли риси в дивному теплі,
В екстазі, що не знає берегів,
Де дух воскрес, а болі – замалі.
Понад усе, що в досвіді несеш,
Ти споглядаєш витоки основ,
Яким у вирій вічності пливеш.
Твоя душа – спустіле джерело,
Ти танеш серед зоряних пожеж,
Де пам’ять пилом золотим змело.
Ти спиш.