Лікоть – згусток скам’янілого вапна, а розчепірені пальці намертво вгрузли у жовту вохру. Двісті років м’язи передпліч натягнуті напругою, яка не здатна прорвати суху плівку лаку. Цей жест відчаю адресований шерензі, чиї рушниці давно зітліли разом з іменами катів, але свинцеві дула й досі тримають прицільну лінію в груди. Шкіра – пастозні мазки, що запеклися у судомі; під нею не пульсує тепло, лише жорстке лляне плетиво проростає у хребці.
По той бік багета пливуть розмиті плями. Тіні у вовняних пальтах, від яких тягне сирим вестибюлем та їдким хлором учорашнього прибирання. Вони зупиняються, вишукуючи правильну композицію, вираховуючи золотий перетин моєї агонії. Їхні зіниці ковзають по розкритому роту, та ніхто не чує хрипу, залитого цинковими білилами. Для них я – площина. Голоси екскурсоводів доходять до мене крізь товщу лаку – повільні, спотворені, мов з-під води. Під моїми вгрузлими в повітря нігтями злежується пил епох, що проносяться повз, мов чужі тіні. Вони моргають і відвертаються. Мій же хронометраж вимірюється тільки сіткою кракелюру, що шрамує обличчя.
Глухий іспанець не запитував моєї згоди. Він стояв перед мольбертом, замкнений у власній тиші, і місив на палітрі мою смерть. Ми дивилися одне на одного – два в’язні по різні боки площини. До цього був хтось інший – той, хто ще пам’ятав, як тримати ложку. Тупий кінець пензля вбив мою тінь у полотно, прицвяхувавши п’яти до брудної землі. Ліхтар, поставлений біля ніг, ніколи не згасне. Його агресивне, неприродне світло випалює очі, роблячи білу сорочку мішенню, що світиться в темряві вічного травня. Праворуч від мене – калюжа чорної крові і чернець, що згорнувся в молитві, але я навіть не можу повернути шию, щоб побачити їхні обличчя.
Затвор зведений. Курок завмер у тій частці секунди, що не закінчується. Я чекаю на удар, що розірве груди і принесе спокій, якого не буде. Ось де ховається справжнє покарання – у неможливості впасти.
А потім зала порожніє, гасне світло, і я лишаюсь у німій порожнечі, де навіть бути мішенню вже нікому.
Втома виповнює кістки розплавленим оловом. Якби ж тільки дозволено було опустити передпліччя. На міліметр. Розтиснути пальці, звести лопатки, зімкнути вибілені губи, дозволити тяжкій голові схилитися на груди – переступити масивну позолочену раму й розчинитись у музейній тиші, стати блідою плямою на натертому паркеті. Проте простір стиснутий до розмірів підрамника. Кожен мій м’яз натягнутий на дерев’яні кілки.
Ви називаєте це безсмертям. Підійдіть ближче. Куля могла принести милосердя – та застигла в полотні. Крик з нього виходить нескінченно і беззвучно.