Руки, що пахли хлібом і сизим досвітнім чеканням,
Ковдру стелили щоночі між страхом і світанням.
Сльози дитячих поразок збирали в м’які долоні,
Стрічки вплітали у коси, як квіти в старій іконі.
Руки, що несли надію в тугих переповнених сумках,
Дух гартували мій твердо у перших гірких розлуках.
Минуле латали і прали, не знаючи супочинку,
Вчили тримати удар і вагу кожного вчинку.
Руки, шиті мереживом мудрих і лагідних ліній,
Легкими стали, мов промінь у ранішній сині.
Тихо вгамовували острах думок сполоханих,
Мали ключі від дверей, назавжди для мене відімкнених.
Руки – живий пергамент, тонший за давні сувої,
Світ врятували цілим із тисячі дрібних боїв.
Над безоднею досі тримають – крила мої невидимі,
Мовчазна праця їхня – дорожча за всі молитви.
Руки, які я у власних обіймах навік залишу,
Понад життя берегтиму ту ніжну ласку і тишу.
Стали прихистком вірним у кожній нічній тривозі –
Час відігріти їх нині: черга моя на порозі.