Тихий спів вітру

Ніжно, наче подих осіннього вечора,
Падає дощ на старі вікна - і серце
Тремтить, ніби струна, що знає тільки ностальгію.
Місяць читає в повітрі твоє ім'я, несміло,
І ніч-флейта, тягне довгі, сумні ноти.
Запах лаванди й чаю горить у порожньому кріслі,
І кожен відбиток - це лист, що не насмілився впасти.

О, як тихо рвуться слова, мов крила,
Коли хочеш сказати: «Залишся», - та мовчиш.
Сльоза пливе по вустах і стає перлиною спогаду;
Спів вітру ледь чутно гладить втому подушок.
І в тім напівсні, де пам’ять - скляна та прозора,
Я бачу, як повертаєшся Ти, - чи то тільки серце.
Та музика лишається: тонка, терпка, як полин,
І я слухаю її, поки ніщо вже не відповідає.