О, тише сніжна, де ідеал заснув, -
Наче лебідь без повітря, без відлуння,
У мить, коли слова - лише тремтіння
Ефірних крил, що стомлено пірнув.
Не втисне перо в млу свою печать,
Бо кожна думка - тінь, лиш відблиск сну,
І світло, що торкнуло білизну,
Палає, щоби зникнути - ніби благодать.
Мій розум - в’язень білих берегів,
Де мовчазна безодня кричить ім’я
Того, кого не створило чоло.
Чи є творіння там, де без мотив -
Лише порожня височінь буття,
Де небуття - єдине полотно?