Розум здався: розплавив метал, і цей вал покотився під ребра.
Важкий камінь, ковтнутий у снах, поміж стін занімів ув утробі.
Це не думка – тактильний архів, кілька швів на розірваних м’язах.
Неперетравлений сенс застигає, мов шрам на зболеній плоті.
Губи втомлено тягнуться вниз, наче хмиз – переламані звички.
І моторика пальців тупа, як сліпа колія в передпліччі.
Зір наскрізь прошиває ці речі, бо втечі немає від суті –
Погляд тоне у темній воді, у густім непрозорім мазуті.
Повз мене сунуться війни, неспокійні розлуки й міста.
Дійсність врізалась в шкіру мов цвях, але страх оминає ці плечі.
Арматура покручених жил вже не прагне п’янкого тріумфу:
Безупинно качає руду, на біду перетворює лімфу.
Я ніколи не пила це життя – лиш биття мого серця глухого.
Просто несла ідею крізь час, щоб запас уберігся в суглобах.
Метафізика стала слиною, павутиною сплетених нервів,
Що змінила хімічний мій склад, наче град, що розбив ефемерність.