І
Я здирав гортань, жбурляючи розпач у тріснуту вись, що на видих віддячувала мерзлою тишею.
Кровив зап’ястя об склепіння світобудови, вириваючи з порожнечі бодай тінь Твоєї присутності.
Світ згорнувся до вистудженої кімнати без вікон, де лунко б’ється об мури осиротілий крик.
Нащо Ти кинув мене на поталу сліпій гравітації, що втискає коліна у збайдужілу матерію?
Кожна глуха стіна – безжальний свідок Твоєї втечі, стертий навіки божественний відбиток.
Викреслений із пам’яті космосу, покинутий ковтати вакуум, у якому згасли всі орієнтири.
ІІ
Зринають у пам’яті гострі кути і площини,
Де власні долоні розлуці кували причини.
Ті двері зі скрипом у відчаї сам зачиняв
І стомлене серце від світла у тінях ховав.
Лякала безмежність, нестерпно сліпила свобода,
Стрибок у нікуди і з глибинною суттю незгода.
Темна й важка осідала зневіра в зіницях,
Я душу замкнув у глухих і тісних кам’яницях.
Стискалося горло, закуте в лещата мовчання,
Де каменем впало у темінь останнє благання.
А замість молитви – присмак гіркої відмови:
Позбавив себе я і небо порожньої мови.
ІІІ
Крок.
Лише мій.
Свідомий відступ.
Власна прірва.
Стопи міряють
чорну безодню.
Небо відкрите.
Небо чекало.
Меж немає.
Це я змурував
німу стелю,
бетонний панцир,
внутрішній карцер.
Реберне відлуння.
Докір рикошетить,
б’є навиліт,
розпанахує нутро.
Погляд ниць.
Порожні долоні.
Спресований біль.
Потріскані вуста.
Здушений шепіт:
— Нащо я…
Тебе зрікся?