Гуде холодильник, краплина стікає по тьмяній емалі,
Складаю на сушку тарілки, відмивши від мутного сну.
А погляд обводить повільно натерті до блиску деталі,
Що з тиші щоденно кроять нам глуху і буденну війну.
Змиваючи піну з долоні, лишаюся врешті з собою,
"Коли це скінчиться?" - питаю і кран закриваю рукою.
Занесений одяг із вулиці пахне осіннім теплом,
Рівненько лягають на полиці джинси і білі сорочки.
І сонце вечірнє малює квадрати за вимитим склом,
Згортаючи простір кімнати у темні, розмиті куточки.
І так, розбираючи стоси, безбарвно зринають слова:
"Коли це скінчиться, мій Боже?" - і далі рутина трива.
Взуваюсь у сутінках холу, затягую туго шнурок,
Повітря густе і незрушне стоїть у тіснім коридорі.
За мить я зроблю у напружене місто розмірений крок,
Хоч небо з присмаком сталі згустилося важко надворі.
Зжилися із жахом до звички, і майже не чується біль,
"Коли це скінчиться?" - те саме питання, затерте, як сіль.
Торкається вуст порцеляна, й мовчання спадає на плечі,
Ховаю обличчя від вікон, за ними провалля холодні.
Я скалки війни зашиваю терпляче у витерті речі,
Щоб мати за що зачепитись і просто прожити сьогодні.
Змітаючи крихти зі столу, ковтаючи горе і втому,
"Коли це скінчиться?" - безлунно згасає у вигинах дому.