О свічко, доню вогню і скорбот,
що в тиші нічній спалахнула, як зрада, -
ти світлом своїм розтинаєш лоно темнот,
хоч знаєш: згасання - твоя єдина розрада.
Ти знаєш, кохана - ненаситна мла,
вона п’є світіння, як кров із вінця,
і кожна сльоза твого воску - хвала
тій пащі безодні, що жде без кінця.
О диво любові! - горіти, вмираючи, жить,
бути жертвою й жрецем на власнім вогні;
бо темрява сяє лиш тим, що болить,
і світло пізнає себе у пітьмі.
Тож тань, о свічко, як молитва без слів:
хай ніч тебе з’їсть - та не згасне любов,
бо смерть твоя - істина всіх світил:
згоріти до краю, аби стати ніччю знов.