О Музо, що водиш зоряні колісниці крізь морок ночі,
надихни мене оспівати повернення мужнього сина,
що довго блукав між залізних бур і кам’яних доріг війни.
Співай про стійкого пілігрима, що бачив міста, зруйновані полум’ям, і поля, де вітер змішує пам’ять із попелом.
Співай про того, хто ніс у грудях невгасний жар домівки – cвященний вогонь своїх предків.
Вертався він крізь безкраї рівнини і відгомін грізних гармат, серед ночей, роздертих блискавками людського гніву.
Йшов буремними стежками долі, немов лабіринтом,
де кожен крок – виклик небесам і кожен ранок – нова клятва.
Та ось нарешті – рідний обрій, тихий і світлий,
Наче усмішка матері, що терпляче чекає на порозі.
І впала з плечей мандрівна втома, як стара броня,
бо земля, пізнавана знову, прийняла лагідно –
як сина, що повернувся з довгого, тернистого шляху.