О Музо, що водиш зоряні колісниці крізь морок ночі,
надихни мене оспівати повернення мужнього сина,
що довго блукав між залізних бур і кам’яних доріг війни.
Співай про стійкого пілігрима, що бачив міста, зруйновані полум’ям,
і поля, де вітер змішує пам’ять із попелом.
Співай про того, хто ніс у грудях невгасний жар домівки -
cвященний вогонь своїх предків.
Вертався він крізь безкраї рівнини і відгомін грізних гармат,
серед ночей, роздертих блискавками людського гніву.
Йшов буремними стежками долі, немов лабіринтом,
де кожен крок - виклик небесам і кожен ранок - нова клятва.
Та ось нарешті - рідний обрій, тихий і світлий,
Наче усмішка матері, що терпляче чекає на порозі.
І впала з плечей мандрівна втома, як стара броня,
бо земля, пізнавана знову, прийняла лагідно -
як сина, що повернувся з довгого, тернистого шляху.