Геть лаври спокою - то омана,
Застиглий відблиск мерзлоти.
Веде вперед жарина невблаганна
Крізь попіл літ у зоряні світи.
Світло і тьма зійшлися у двобої
На кожнім зламі прожитого дня.
Тут - поле битви, і вівтар, і шлях,
Де істина зростає з каяття.
О Всесвіте - ти книга без початку,
Де кожна зірка - літера жива.
П'ю досвід твій до дна, без залишку,
Та відповідь - лише нові слова.
Що є тріумф? Лиш мить самообману,
Коли душа сказала: «Досить. Стій».
Бо дух, упавши в тінь свою підвладну,
Втрачає небо і згасає в ній.
Лише в труді - не у сліпій покорі -
Звучить відлуння вищої мети.
Рука, що творить, будує стрімкі сходи
Від «я тепер» до «того, ким прийти».
Хай ніч сміється з впевненого кроку,
Хай пустка сіє холод у крові -
Тримає рух незриму рівновагу...
Цей шлях дорожчий за лестивий спів.
І якщо пасти - то не в забуття,
А в глибину, де знову прорости.
Безкрайній пошук - форма для буття,
А спрага світла - доказ боротьби.
Хай праця стане істинним спасінням,
А сумнів - тінню, що гартує день.
Бо Дух людський не знає примирення:
Він вічно йде - і в цьому вищий сенс.