Довго думала, що шукаю відповідь. Згодом побачила, що шукала тих, хто теж питав.
Читала їх не заради відповіді. Заради товариства. Одні лишили по собі книги, інші тільки життя, віддане одному напряму. Хтось будував теорію всього і не встиг її дописати. Хтось доглядав матір до останнього дня, не написавши жодного рядка. Був той, що мовчав десятиліттями, і той, чия музика сорок років лунала в порожнечу. Тримала мене не їхня правота. Тримало те, що вони стояли на тому самому місці, де стою я, і не зійшли з нього.
Найдужче впізнавала їх не там, де вони щось стверджували, а там, де в них уривалася мова. Рядок, писаний за сотні років до мене, раптом називав саме те місце, на якому стою, називав так точно, що ставало моторошно. Полегшення приходило не від того, що вони знайшли вихід. Мало хто його знайшов. Приходило з іншого. Не я одна опинилася перед цим і не збожеволіла.
Це дивніше, ніж «чому є щось, а не ніщо». Якби йшлося про відповідь, досить було б знайти того, хто її має, взяти й піти собі далі. А я йшла не до тих, хто має. Йшла до тих, хто питає. Чуже питання важило більше за готову відповідь. Хотіла, щоб воно було спільним.
Речі, які знаю напевно, не тримають мене так. Знаю, котра година, знаю назву вулиці, знаю, чому згасло світло. Ці відповіді приходять і йдуть, лишаючи по собі саме полегшення. Питання, за якими пішли роки, поводяться інакше. Їх не закрити жодною відомістю. Чому взагалі існую. Чому це буття, а не жодне. Чому саме я, а не ніхто на цьому місці.
Не тільки чому взагалі щось є. Чому саме це. Із усього, що могло б бути, постало оце, з цими законами, з цим морем, з цим ранком у вікні. І я всередині нього, не осторонь, не та, кого питали. Опинилася вже в ньому, собою, тут, і навіть подив починається не раніше за світ. Десь усередині нього, надто пізно, щоб щось важити.
Дозволу приходити вони теж не питають. Буденне питання чекає слушної хвилини, сідаєш і розв'язуєш. Ці постають серед білого дня, коли ллється вода на посуд чи хтось сміється за стіною, і не мають ані приводу, ані краю. Приходять і застають мене такою, яка є.
Знання тут не бракує, воно ні до чого. Можна дізнатися все про те, як склалася матерія в того, хто питає, і жодне з цих знань не діткнеться питання. Причина скаже, як я взялася, і нічого не скаже про те, чому це «як» стосується мене зсередини, чому не можу дивитися на власне існування збоку, як на факт серед фактів.
Спершу здавалося, що це надлам, тріщина в самому знарядді, розум, налаштований відповідати, наткнувся на те, на що не вміє, і дав збій. Тепер бачу інакше. Він не ламається об ці питання. Він ними перевищує сам себе. Тварина не стоїть перед власним існуванням, як я стою перед своїм. Ставити те, на що не можеш відповісти, це край, до якого розум і був напнутий. І там, де питаю більше, ніж можу відповісти, я не найслабша. Там я найбільш собою.
Дивує ще й те, що ці питання найбільш мої. Усе, що знаю напевно, знаю разом з усіма: таблиця множення, відстань до моря однакові для мене й для будь-кого. Певне знання завжди спільне, воно нічиє. А те, чого не можу розв'язати, належить мені, як не належить жодна певність. Ніхто не поставить цього питання замість мене, ніхто не понесе його за мене. Немов людину визначає не те, що вона знає, а те, перед чим стоїть, не знаючи.
Питання це старше за будь-яку мене. Стояла перед ним ще безсловесною дитиною і не впізнала; дорослою назвала й думала, що приручила; тепер знаю про нього більше, ніж тоді, і не наблизилась ні на крок. Я мінялася, воно ні. Пережило вже кілька мене й переживе цю.
Цим питанням віддала роки. Не маю ні того, до чого йшла, ні простого життя без нього на споді кожного дня. І не проситиму, щоб мені сказали, що роки не змарновані. Може, й змарновані. Стою і в цьому теж, не відводячи очей.
* * *
Часом, читаючи когось давно померлого, на мить чую, що він відповідає мені через сотні років. Рядок лягає так, ніби писаний до мене й для мене одної. Тоді сторінка знову стає просто сторінкою, а чоловік, що її написав, знову прах. Він відповів чи я сама відповіла собі його рукою, звідси не розібрати. І писав він теж, здається, не в певність. У такий самий сумнів, тільки за кілька століть до мене, і теж комусь.
Бо є речення, які лише повідомляють, і є такі, що звертаються. Друге впізнаю тілом раніше, ніж розумом, щось у грудях відгукується, ніби мене назвали на ім'я. І тіло однаково озивається на того, хто справді кличе, і на того, хто просто гарно сказав у порожнечу, не думаючи про мене.
Одне з тих питань приходить уночі. Питаю його, як питають книжку, самими губами, всередину. І чую, що вже кажу це вголос. Воно перестало бути питанням. Стало покликом. Слова ті самі, напрям новий. Чи чуєш. Чи є ти взагалі. Чи знаєш, як це бути мною, зсередини, з тілом, зі страхом. І холодно стає навіть не від того, що на питання немає відповіді, до цього я звикла. Від того, що вже кличу і не бачу кого.
Між тим, хто питає, і тим, хто кличе, немає жодного нового слова. Є тільки поворот. Питання лежало переді мною, як лежить річ, і раптом повернулось до когось. До змісту не додалося нічого. Змінилося те, куди воно спрямоване. І з цим у світ увійшло те, чого в питанні не було: хтось, до кого.
Це не лише в мові. Кличучи, нахиляюся вперед, ніби до прочинених дверей, груди тягне раніше за слово. Поклик спершу постава, а тоді вже думка.
Раніше здавалося, що ці питання підносять мене над твариною. Поклик під ними опускає назад. Він старший за мову, старший за розум, той самий, що в дитяти, яке плаче в темряві, і в тварини, що виє на порожній двір. Тягнучись за себе, тут я не найлюдяніша. Тут я найбільш створіння.
Щоб обернути, не довелося нічого вигадувати. Звертання вже було в мові, готове, з власним «ти», задовго до того, як знайшла, до кого. Мова тримає порожнє місце для того, до кого, наготовлене раніше за будь-якого адресата. Виходить, я влаштована звертатись раніше, ніж маю до кого.
Може, це й є відповідь, дана раніше за всякий зміст. Не тепло, воно нічого не гріє. Сам факт, що поклик у мені старший за мене. Що прийшла у світ уже зверненою, з готовим «ти» на губах, ніби хтось уклав його туди, поки я ще не вміла питати. Проєкцію роблю сама, а цю зверненість застаю в собі вже даною.
Якщо поклик старший за мене, то він старший і за поділ на «я» і «ти». Спершу сама зверненість, а вже з неї осідають береги: та, що кличе, і той, кого кличуть, як береги осідають з течії. Тоді питання, чи є хтось на тому боці, приходить надто пізно, бо боки народилися з поклику, а не поклик проліг між ними.
Поклик не мій вибір. Ловлю себе вже зверненою, як ловлять себе на тому, що давно плачуть. І водночас лишатись зверненою беру собі за гідність. Тут щось не сходиться. Мимовільне не буває заслугою. Якщо не я починаю поклик, то не заслуга й те, що його не кидаю. Хіба що звертаюсь через те, що вже, не помітивши коли, відповідаю на звернення, яке пролунало раніше за мене.
Можна б назвати це просто тяжінням і заспокоїтись. Тяжіння пояснити легко, маса тягне масу, і моя туга була б лише вагою, яку одна частина світу має до іншої. Або ж можна поглянути інакше: око навчилося вгадувати обличчя в кущах, щоб уціліти, і тепер за звичкою бачить обличчя й намір там, де сама лиш пустка. Може, й так. Та вагу не питають чому. Камінь не докоряє землі, що падає в неї. А я питаю, і кличу, і жду відгуку. І знаючи все це про око й кущі, кличу далі.
Тяжіння безмовне й нічого не жде. Поклик жде когось.
Око завжди бачить світло. Дивніше, коли хоче, щоб і світло його впізнало.
Досі питала, що лежить на дні всього. Причина, перше кільце ланцюга. Тієї ночі питання перемінило слово. Уже не що, а хто. І це не забаганка мови. Кликати можна лише когось. У «що» звертання не вміщається, як не звернешся до закону чи до числа. Щойно поклик стався, він вимагає, щоб на дні був хтось, бо інакше нема кому бути покликаним. Чи має дно обличчя, з місця того, хто кличе, не видно. Але поклик уже звернений так, ніби має.
А якщо там хтось, постає ще тяжче. Чи може те, що лежить в основі всього, відгукнутись мені навзаєм. Здатне буття любити, чи любов узагалі не та міра? І чи буває «ми» між скінченним і нескінченним, чи це слово розлітається, щойно хтось один нескінченний, а інший вміщається в одну ніч. Поклик мій уже говорить «ти», уже став так, ніби взаємність можлива, і дозволу на цю зухвалість у мене не питає.
Якщо на дні всього повнота, якій нічого не бракує, то вона й не знає, що таке бракувати. Не знає нестачі зсередини, бо сама її не має. Тоді те, до чого кличу, могло б бути надто повним, щоб зрозуміти того, хто кличе з нестачі. І виходить прохання майже нестерпне: щоб на дні буття було не тільки повне, а й таке, що знає, як це, коли бракує. Що знає зсередини, що означає бути мною, скінченною, якій завжди бракує. Кличу не просто до великого. Кличу до того, хто, попри власну повноту, знав би нестачу.
Хто сам колись кликав у темряву і не був почутий. Тоді мій поклик і його покинутість це одна постава, а не двоє через прірву, дно, що само стояло там, де стою я. Того, до кого варто кликати, впізнаю за тим, що він теж кликав. І, може, кличе й досі, у свій морок, як я у свій, і ми не чуємо одне одного крізь ту саму темряву.
Іноді той, до кого, на мить набуває обличчя живої людини. Хтось дивиться так, ніби саме він і був той, кого кликав увесь цей поклик, і на секунду здається, що адресат знайшовся, тут, у теплій кімнаті, з рукою й голосом. Може, любов це і є відчуття, що тебе нарешті почули на ім'я. Та людське обличчя не знімає питання. Воно тільки на час дає йому теплий притулок. І, може, той, хто дивиться на мене, у цю саму мить кличе крізь мене далі, як і я крізь нього.
Одного дня це обертається. Досі кликала у невидиме. А для когось невидиме це я. Хтось цієї миті звертається туди, де стою я, і не знає, чи є там хто. Моє мовчання читають так, як я читаю дно: сьогодні повнота, завтра пустка, залежно від того, що в тому, хто читає. Виходить, я не лише та, хто кличе. Я ще й чийсь той бік, без запоруки, нездатна подати певний знак, що я тут.
Коли поряд спить жива людина, яка теж кличе і теж без відповіді, то мовчання дна і мовчання того, хто поруч, це одне мовчання. Не можу довести навіть їй, що я тут. Самота моя від цього не ділиться надвоє й не легшає. Вона подвоюється. Тепер нас двоє в одній темряві, і кожен для іншого той морок, у який другий кличе.
Якщо навіть я, жива й поряд, не можу довести тому, хто кличе мене, що чую, то, може, і дно мовчить не тому, що порожнє. Може, і воно не вміє озватись так, щоб дійшло.
* * *
Той, хто кличе живого, і той, хто кличе в нікуди, роблять те саме, тими самими словами, з тією самою вагою в грудях. Різниця, якщо вона є, лежить там, куди йде поклик, а туди мені ходу немає, доки я та, хто кличе, а не та, кого кличуть.
Може, все життя кликала порожнечу, і туга ця лише вага тіла, яке так склалося, щоб тягнутись. А може, навпаки, вона знає більше за мене й тягне туди, де справді хтось є, а моя невіра лише короткозорість того, хто дивиться на світло і бачить саму різь в очах. І способу схилити терези немає.
Буває, ця рівновага рветься. Буває, серед ночі просто знаю, холодно й певно, що там немає нікого, що все життя проговорила до стіни і завтра проговорю знову. Найгірше в цьому не те, що, може, правда. Найгірше, що й таке знання нічого не спиняє. Знаю, що до стіни, і кличу.
Довго думала, що жду відповіді, і не питала себе, якого вона мала б бути роду. Питання жде відомості. А поклик? Дитина, що кличе в темряві, не хоче почути, котра година чи чому темно. Хоче, щоб хтось увійшов. Коли гукають на ім'я через кімнату, відповідь не речення, а те, що голова обернулась. Відповідь на поклик не звістка. Це зустрічний рух того боку до мене. Навіть якби на тому боці лежали всі відповіді світу, готові й істинні, жодна не була б відповіддю на мій поклик.
І ця тиша, від якої холоне, не брак звісток. Звісток я не просила. Це те, що ніхто не обертається.
Утіха служить, робить більшою. Цей поклик робить мене меншою. Не гладить там, де болить, не озивається на прохання, лишає мене точно там, де стою, перед власною нестачею.
Найлегший вихід поруч завжди. Сказати собі: досить, усе це вигадка, час жити тверезо. Пробувала. Та щойно оголошую тишу порожньою, помічаю, що й це заповнило її, тільки тепер запереченням. Хто твердо каже «там нікого немає», каже це туди ж, у той самий бік, комусь.
Ось де сумнів робиться найтоншим. Що, як сама відмова від дешевої втіхи є втіха дорожча? Тоді й тверезість, якою пишаюся, лише остання маска тієї самої потреби. Виходу з кола не бачу.
Сиджу і сперечаюся з тишею, наводжу їй докази, ніби вона слухає.
Прошу одне: дай мені знати, що не люблю в порожнечу. І саме цього не випросити. Знак був би звісткою, а звістки я, виявляється, не просила. І все ж прошу знову.
До цього поклику інші лишили слова, старі, обточені багатьма вустами до мене. Іноді беру їх, коли своїх бракує. Вони лягають так точно, ніби писані під мою потребу, що на мить здається, ніби вони самі й тримають того, до кого звернені. Та слова тримають лише форму звертання. Позичаю чужий поклик, не чужу певність, бо певності ні в кого з них не було. Вони теж лише кликали, тільки складніше й раніше за мене.
Кажуть, знак не приходить, щоб не відняти в мене свободи, була б відповідь очевидна, я вже не могла б не вірити. Слова гарні й слушні. Мені цього замало. Тій, що кличе щоночі й не чує, не гріють доводи, чому так має бути.
Часом це переходить у докір. Якщо ти знаєш мою природу, знаєш, що я тут, унизу, з тілом і зі страхом, то навіщо лишаєш мене саме в цій непевності. Знаєш же межу, за яку я не бачу. Знаєш, що самого мовчання мені мало. Але докоряти можна лише тому, кому вже довірився. Порожнечі не докоряють. І з цього теж нічого не випливає, крім того, що докоряю.
Та якби знак прийшов, остаточний, ясний, такий, що не лишає сумніву, боюся, що не витримала б того, що по той бік. Поклик, який дістав певну відповідь, перестає бути покликом. Стає листуванням. Те, що тримало мене все життя, саме тягнення в бік того, чого не пересвідчити, на певності скінчилось би. Хочу відповіді й боюся її тим самим серцем. Не відповіді боюся. Боюся, що остаточна відповідь скінчить не питання, а ту, що питає. Доки звертаюся, я є.
Довго хотіла одного, знати напевно. Тепер питаю себе, навіщо мені та певність і що робила б з нею. Якби хтось довів мені, що на тому боці нікого немає, я, здається, кликала б далі. Якби довів протилежне, поклик не став би від того теплішим, став би зайвим. Певність, по яку так тяглася, знищила б саме те, задля чого була потрібна. Може, певності я й не хотіла. Хотіла, щоб було кому.
Уже не «чи це істина», бо істину встановлюють, а її нема. А «чи можу лишитись цьому вірною, не знаючи, істина воно чи ні». Істину звіряють ззовні. Вірність лише проживають. І тримаюся вже не за доведене, а за те, чому не вмію зрадити.
Незавершеність можна бачити двояко. Як нестачу, і тоді все життя є тяжінням до того, чого бракує і бракуватиме до кінця. Як відкритість, і тоді ця сама незавершеність є те, завдяки чому життя взагалі має напрям, а не топчеться на місці ситості. Обидва бачення істинні на дотик, і жодне не долає другого. Жила то в одному, то в другому, іноді в обох за один день.
* * *
Дві речі, яких прошу, не сходяться. Прошу, щоб на дні було те, що тримає геть усе, кожну зорю й кожну травинку, рівно, без вибору, бо інакше воно не дно. І прошу заразом, щоб воно повернулось саме до мене, вирізнило з-поміж усього, що тримає. Але те, що тримає все однаково, ні до кого не обертається зокрема. А те, що звернене до мене, вже не байдужа основа всього. Поклик хоче обох нараз: безмежну основу, яка водночас дивиться мені в обличчя. Може, цього годі поєднати. Він усе одно звернений туди, де ці двоє були б одним.
Коли з відповіді забрати всі слова, всі доводи, лишається не ще одне слово. Лишається або хтось на тому боці, або порожнеча там, де він мав би бути. Тиша, у якій хтось є і мовчить, і тиша, у якій нема нікого, звучать однаково. Це два імені одного місця.
Ловлю себе ще на одному слові. Кажу про той бік: мовчить. Але мовчати може лише той, хто міг би озватись. Там, де нікого, немає мовчання, є тиша. Назвавши дно мовчазним, я вже вирішила, що там хтось, хто стримався. Одне необережне слово, і відповідь прослизнула раніше за питання.
Сама ця тиша не стоїть на місці. В один день у ній ясно чую присутність, густу, майже тілесну, таку, що не рухаюся, щоб не сполохати. В інший та сама тиша порожня наскрізь, і соромно за вчорашню певність. А міняється при цьому не тиша. Міняюся я. Ловлю це рукою на чашці вранці, коли ще нікого: та сама кухня, те саме світло, а дно під ними то є, то нема. Єдиний прилад, яким міряю той бік, це я сама, а я хитаюся.
І хитаюся, може, не лише я. Дно, яке подало б певний знак, стало б річчю серед речей і перестало б бути дном. Основа, названа й показана, стає ще одним предметом усередині неї. Тоді це мовчання не тільки провал мого слуху. Може, воно єдине, чим безмежне взагалі здатне торкатися скінченного, не ставши кінцевим. А може, і ні. Звідси не сказати.
Пробувала жити так, ніби цього боку немає, і виявляла, що навіть відвертаючись, відвертаюся від нього, а отже, знову ним міряю, де я. Усі стежки, і прямі, і ті, що здавалися втечею, вели туди. Це не втішає.
Збоку нічого цього не видно. Тіло робить звичні рухи, відчуває тепло під пальцями, опір дверей, і жоден м'яз не видає, що під усім тече одне невпинне звертання, що кожну справу роблю ніби при комусь, кого не можу показати.
До них і поверталася. Не по відповідь. По єдине, що видно тут напевно: питання не вмирає. З покоління в покоління ті самі кілька питань народжують тих, хто віддає їм життя. Хтось питав це століттями раніше за мене, складніше й довше, і теж не дійшов. Чернець мовчав до смерті, жінка не відходила від умирущого, майстер робив свою річ так, ніби хтось на неї дивиться. А час далі народжує тих, хто йде туди ж.
Це нічого не доводить. Більшість тут не доказ, і згода поколінь не витягне з тиші того, кого в ній немає. Але це єдине, що стоїть тут як факт, а не як здогад. Не «є той, до кого». А «є ті, хто не може перестати кликати». Ось що видно.
Постає питання, гостріше за те, з якого починала. Не чому мовчить той, до кого. А навіщо ми так влаштовані, щоб кликати того, кого не можемо пересвідчити. Що це за істота, з якої постає поклик без запоруки адресата і не ламається від цього. Наче саме цим і тримається. Ми звикли до великих питань і стали дивуватися не тому. Дивуватися тому, що вони без відповіді, вже пізно. Дивно, що є хтось, для кого їхнє мовчання відчутне, і хто, попри мовчання, кличе знову.
Поклик пережив кожен сумнів, яким я намагалася його скасувати. Не тому, що котрийсь доказ на його користь устояв, жоден не встояв. А тому, що коли всі докази, за і проти, вигоряли, я знову заставала себе зверненою до того, кого не бачу. Повірити не можу. Перестати звертатися теж не можу. Це вже й не віра, і не зневіра, і воно впертіше за обидві.
Тут кінчається те, що можу знати. Там, де знання кінчається, саме тривання поклику й нагадує відповідь. Але тривання належить мені, це моя впертість, моє невміння спинитись. Беру власну вірність і видаю за знак з того боку. І якщо навіть це моє, то виходить, ніби я весь час була сама з обох боків: і та, хто кличе, і та, хто нашіптувала собі, що є кому відповісти.
Та закид цей тримається на одному, чого нема. Щоб дурити себе, треба бути собою вже до поклику, стояти перед ним готовою «я» і брехати їй. А тієї, що передувала б покликові, я в собі не знаходжу. Собою стаю, звертаючись. Раніше за поклик немає ще нікого, кого викрити в підробці. Виходить, шахрайства не було, бути з обох боків це просто те, як улаштований кожен, хто каже «я».
Отже, лишаюся такою: тією, для кого дійти означало б скінчитися. Питання доходить до відповіді й гасне. Поклик, доки живий, тримає мене в русі. Та буває, гасне і він. Туга, що роками була напрямом, прагненням, майже істиною, одного дня просто перестає щось важити. Лишається сіре, рівне, без смаку, хоч світ навколо бездоганно впорядкований. І це найтяжче: буря лишила б слід, порожнеча лишила б жах, а тут байдужість, у якій питати вже майже нема кому.
Разом із тугою згасає й та, що тужила. Весь цей час мене тримала спрямованість, і коли вона спадає, розчиняюся і я, аж мало лишається того, хто назвав би сіре сірим.
Був ранок, коли стало байдуже, настане він чи ні. Не туга, не біль. Рівне «однаково»: лежала й дивилася, як світло повзе стіною, і не було причини вставати, і не було причини лежати далі. Тіло чекало, поки хтось ззовні вирішить за нього, і ніхто не вирішив.
Те, що звала присутністю, могло бути власною напругою, яка тепер вигоріла. Те, що звала мовчанням того боку, могло весь час бути тишею, де нікого. Моя вірність цій тиші могла бути останньою гординею: стояти до кінця, аби відчувати, що стою.
І все ж щось лишається, коли згоряє навіть туга. Небайдужість до того, що це колись важило. Поки вона тримається, ще питаю, хоч питання стало вже способом дихати, більше за прохання про відповідь. Обіцянки, що там хтось є, у мене немає.
Може, і того боку немає, лиш рівна тканина без верху й низу, і кличу в те, де немає навіть куди.
Кличе вже майже не я. Дитина, що кликала до слів. Доросла, що дала цьому ім'я. Та, що пише зараз. Усі три тоншають, а поклик іде крізь них однією ниткою, старший за кожну. Спершу мала цей поклик. Потім була ним. Тепер він має мене.
Ось де замикається те, з чого почалось. Якби на дні було порожньо, поклик мав би вигоріти дощенту, як гасне будь-яка сила без предмета, і більше не вертатись. А він вертається після власної смерті, коли кликати вже нема кому. Мертве оживає, і цього порожнеча пояснити не вміє. Доказу так і немає. Є тільки ця остання дивовижа, та сама, з якої все почалось: що взагалі є те, що кличе.
Коли гасне світло, воно кличе, і я чую це в собі, хоч мене вже майже нема, щоб кликати.