У місті, де луна – єдина мова,
Ти несеш піони, вирвані не з брухту,
А з пам’яті.
Їх стебла ламкі, як ранкові новини,
Але вони пахнуть…
Пахнуть життям, яке ще триває.
І ось – тривога.
Вона не кричить, не виє,
Вона просто стає рядком
На папері… моєму.
Бо лише я тримаю світло,
Поки не допишу ніч.
Примітка: написано в бомбосховищі під час тривоги.