Шепіт дощу на затертому склі -
В спогадах ледь затремтіла завія.
Там, на горищі, в пилу та імлі,
Дерево вчиться звучати, як мрія.
О, дотик долонь... туманне «колись»,
Подих смичка довжиною у вічність.
Нерви й листи у вузли заплелись,
Гаснуть мелодії, втративши звичність.
Годі розмов. Тільки блідість і сум.
Аркуш від часу давно вже змарнів.
Біль переходить у лагідний шум -
Вицвілий образ із минулих життів.
Всесвіт - ефір. Тіні рук на стіні.
В залі порожньому - луни скляні.
Плаче скрипаль у нічній далині,
Осінь голками пронизує дні.
Музика - вище. А решта - пусте.
Подих і трепет струн дощових.
Скрипка в мовчанні незримо росте,
Танучи в тиші акордів живих.