Срібло торкає стіни – задушливий елей,
Тінь проростає брилою крізь марево вікна.
За обрієм зіниць, у глибині пустель,
Постала невагомість – вертикаль ясна.
Арктичний спалах випив залишки тепла,
Іній цвіте на згині, де чорні пелюстки.
Крізь вени шовком темним омана протекла,
Лишивши в пульсі терпкий дурман туги.
У спазмі злиті – розмитий силует,
Коханець-дотик, позбавлений ваги.
Беззвучний танець – наш впізнаний сюжет:
Світло пам’яті карбує на шкірі береги.
Вростає коріння в морок розкритих грудей,
Змиваючи межу між “я” і безоднею “не”.
В обіймах сутіні, поза світом людей,
Я стану відлунням… чи ти поглинеш мене?