Де мій дім? Чи в хаті, що схилилась край лугу,
Де м’ята шепоче нічному вітру наругу?
Чи в слові, забутім ще в дитячій пісні,
Що сниться мені у вечірній луні запізній?
Може, в руках, що торкали, не знаючи болю?
У казці, розказаній пошепки, без поспіху й волі?
Чи дім – це не місце, а мить, що ніяк не зникає,
Яку серце, мов жар під попелом, оберігає?
Я шукала в містах і в слідах на піску,
У чужих голосах, у вітрах, у росі…
Але дім не озвався, не крикнув, не став –
Лиш туманом торкнувся, мов тиха октава.
Та одного разу я стала – і більше не йшла.
І тиша сама до мене нарешті прийшла.
Не питала ні імен, ні доріг, ні жалю,
Просто стала мовчки в мені…
І я стала нею. І нею тепер живу.