Десь, де Всесвіт згинається, як шия лебедя,
А зірки забувають світити,
Там пливе собі Кит.
Старий, мов перше питання світу,
Велетень, що ніколи не спить.
На його спині – місто – пелюстка часу.
Там будинки ростуть, мов кристали з думок,
А дороги – сплетіння мелодій і снів.
Світло там м’яке, як шепіт матері –
Воно не світить, воно обіймає.
Дерева – з піску, що пам’ятає хвилі,
А їхні корені – з голосів забутих пісень.
Мешканці цього міста не мають тіл –
Вони емоції, що навчились ходити.
Ти можеш зустріти Радість на ліхтарі
Або Смуток, що малює нове сузір’я.
Раз на сто тисяч зітхань місто нахиляється.
І хтось падає в світ снів, а хтось – прокидається.
Так і з’являються поети.