Будь-кому…
Я вже давно не вимовляю власного імені. У цьому місці воно перетворилося на відлуння, а відлуння – на в’язницю, що повторює мене дедалі глухіше, аж поки я не розчинилася шепотом між дерев. Цей ліс – не територія. Це стан, що настає, коли душа вже відмовилася від надії, але ще не готова до забуття.
Тут пахне землею після сліз. Тут смак металу – наче щойно вкусив правду. Я зустрічала тих, хто зрікся себе заради інших. Тих, хто заговорив до мертвих і отримав відповідь. Тих, хто розпався від любові на скалки скла, що тепер віддзеркалюють беззоряне небо.
Тут ніч не ворожа. Вона ніжна, як спогад, що перестав ятрити, але ще не встиг стертися.
Я думаю про тебе… часто. Як про єдину істоту, здатну віднайти красу в гнилому листі, у подряпаній корі, у мовчанні, що триває довше за життя.
З тобою це місце перестало б бути катастрофою. Воно б стало руїною з живим серцем. Храмом із пробитим куполом, крізь який нарешті видно місяць.
І знаєш, що дивно? Я не хочу твого приходу. Залишайся там – у своїй меланхолії, у власному лісі. Доки ти там, світ досі має дві тіні однієї душі. І одна з них – жива.
Залишайся живим.
А я лишуся тут, щоб писати тобі листи, які ніколи не дійдуть… але неодмінно тебе знайдуть.