Будь-кому…
Я вже давно не вимовляю власного імені. У цьому місці воно перетворилося на відлуння, а відлуння – на в’язницю, що повторює мене дедалі глухіше, аж поки я не розчинилася шепотом між дерев. Цей ліс – не територія. Це стан, що настає, коли душа вже відмовилася від надії, але ще не готова до забуття.
Тут пахне землею після сліз. Тут смак металу – наче щойно вкусив правду. Я зустрічала тих, хто зрікся себе заради інших. Тих, хто заговорив до мертвих і отримав відповідь. Тих, хто розпався від любові – не на пелюстки, а на скалки скла, що тепер віддзеркалюють беззоряне небо.
Тут ніч не ворожа. Вона ніжна, як спогад, що перестав ятрити, але ще не встиг стертися. І я думаю про тебе… Часто. Не як про образ, а як про єдину істоту, здатну віднайти красу в гнилому листі, у подряпаній корі, у мовчанні, що триває довше за життя.
З тобою це місце перестало б бути катастрофою. Воно стало б руїною з живим серцем. Храмом із пробитим куполом, крізь який нарешті видно місяць.
І знаєш, що дивно? Я не хочу твого приходу. Залишайся там – у своїй меланхолії, у власному лісі. Доки ти там, світ досі має дві тіні однієї душі. І одна з них – жива.
Залишайся живим. А я лишуся тут, щоб писати тобі листи, які ніколи не дійдуть… але неодмінно тебе знайдуть.