На рейки випав попіл. Місто хрипне: “Сніг”.
Під шкірою пульсує рваний, дикий звук.
Вітрина в катарактах – каламутне скло,
Він бачить пальці – чужі, застиглі руки.
Але в розширених зіницях ще тліє степ,
Щоночі проростаючи в отруйний сон.
У мирній спальні він заманює себе у сон,
Та замість кисню в легені засипає сніг.
Там горизонт зарізав обвуглілий степ,
І тишу навпіл розтинає реактивний звук.
Він падає долілиць, затиснувши руки,
Бо з вікон сиплеться у ліжко бите скло.
На кухні вибухнуло кляте, перегріте скло,
Він знову вдома? Чи це триває сон?
Дружина хоче підвести – торкається руки,
Але для нього дотик цей – обмерзлий сніг.
Трамвайний скрегіт в горлі – металевий звук,
І коридор квартири довший, ніж той степ.
Він повернувся з вирв. Але лишився в степу,
Де все повітря – подрібнене на порох скло.
Тут кожен шерех – детонації сухої звук,
Тут темрява не лікує, а катує сон.
Двір укрив не іній – фосфорний, пекучий сніг,
І навіть у молитві він не розтискає руки.
В кишені глибоко ховає тремтячі руки,
Намагаючись втримати в кулаці згорілий степ.
Варто глянути вгору – і січе обличчя сніг,
Гострий, як шрапнель, що пробиває скло.
Він більше не спить – провалюється в сон,
Де кожна мить – один і той самий звук.
Місто – прес, що карбує безперервний звук.
Він до кісток втискає нігті у власні руки.
«Залізо по рейках», – бреше йому власний сон,
Але шрамами колій розрізаний навпіл степ.
Він бачить уламки себе, як розтрощене скло,
На яке знову й знову безжально падає сніг.